Господа привели на місце, зване Голгофа, що означає “лобне місце”, і там розіп’яли Його посеред двох розбійників, яких привели разом з Ним. Голгофа – це був невеликий пагорб, що знаходився в той час поза міськими стінами Єрусалиму до північного заходу. Припускають, що цей пагорб мав назву “Лобного місця”, бо біля його підніжжя часто лежали черепи страчених. Апостол Павло в посланні до Євреїв (13:11-12) вказує на особливе значення того, що “Ісус постраждав поза брамою”. Коли Ісуса привели на Голгофу, то давали Йому пити вино із смирною. Це було вино, в яке додавалася смирна (один з видів смоли), щоб затьмарити свідомість засудженого і тим полегшити його муки. Римляни називали таке вино присипним. Смирна надавала вину гіркий смак, чому апостол Матфей називає її жовчю, а вино, що ймовірно вже скиснуло, – оцтом. “І, покуштувавши, не схотів пити” (Мф. 27:34), – бажаючи в повній свідомості до кінця зазнати Свою чашу страждань.
То “була година третя” (Мк. 15:25), а шоста година тільки починалася (у сенсі другої чверті дня). (Якщо припустити, що вирок Пилата був вимовлений біля третьої години (по-нашому 9-а година ранку). “І розіп’яли Його“. Розпинали по-різному: іноді прибиваючи до хреста, що лежить на землі, після чого хрест піднімали і ставили в землі вертикально; іноді ж спершу ставили хрест, а потім піднімали засудженого і прибивали його чи прив’язували мотузками.
Іноді розпинали вниз головою (так був розіп’ятий за власним бажанням апостол Петро). Руки і ноги іноді прибивали цвяхами, іноді прив’язували. Тіло розіп’ятого безпорадно звішувалося. У жахливих конвульсіях усі м’язи зводила тяжка судома; рани від цвяхів під вагою тіла роздиралися; страченого мучила нестерпна спрага внаслідок жару, що збуджувався ранами і втратою крові. Страждання розіп’ятого були такі великі і тяжкі, а до того ж і тривалі (іноді розіп’яті висіли на хрестах, не помираючи по три доби, а то й більше), що ця страта застосовувалася лише до найнебезпечніших злочинців. Вона вважалася найжахливішою і найганебнішою з усіх видів страти. Щоб руки не розірвалися передчасно від ран, під ноги іноді прибивали підставку-перекладину, на яку розіп’ятий міг встати. Над головою розіп’ятого прибивалася дощечка з вказівкою провини.
Серед невимовних страждань Господь не залишався абсолютно безмовним. Першими словами Господа була молитва за тих, хто розпинав Його: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34). Ніхто з воїнів, які розпинали Христа не здогадувався, що Він – Син Божий. “Бо якби пізнали, то не розіп’яли б Господа слави” (1 Кор. 2:8), – говорить апостол Павло. Проте таке невідання юдеїв не виправдовує їхнього злочину, бо вони мали можливість дізнатися, Хто Він. Молитва Господня свідчить про велич Його духу і служить прикладом нам, щоб і ми не мстилися своїм ворогам, а молилися за них.
За Пилатовим наказом до хреста була прибита дощечка з вказівкою провини Господньої. Бажаючи ще раз уразити членів синедріону, Пилат наказав написати: “Ісус Назорей, Цар Юдейський” (Ін. 19:19). – Іудейський Цар розіп’ятий на вимогу представників юдейського народу. Напис був зроблений трьома мовами: єврейською – місцевою, грецькою – загальнопоширеною і римською (латинню) – мовою переможців.
Пилат хотів, щоб усі знали, за що начальники засудили Христа. Але одночасно Пилат мимоволі виконав вищу мету: у хвилину самого крайнього Свого приниження Господь Ісус Христос на весь світ був оголошений Царем. Обвинувачі Господа сприйняли цей напис, як зле кепкування, і зажадали, щоб Пилат змінив його, але гордий римлянин різко відмовив їм, нагадавши, що він – начальник.
“Ті ж, що розіп’яли Його, поділили одяг Його, кидаючи жереб” (Мф. 27:35). Римський закон віддавав у власність воїнів, які здійснювали страту, речі страчених. Солдат було четверо. Верхній одяг, розірвавши на чотири частини, воїни поділили між собою, а нижній одяг (хітон) був повністю самотканий і без швів. Якщо розірвати такий хітон, то частини його втратять всяку ціну. Тому воїни шляхом жеребу вирішили питання, кому дістанеться хітон. Цим вони несвідомо виконали древнє пророцтво Давидове про розп’яття Месії: “Розділили ризи мої собі і за одежу мою кидали жереб” (увесь 21-й псалом присвячений стражданням розіп’ятого Господа).
Добившись розп’яття Господа, первосвященики з книжниками і фарисеями ніяк не могли заспокоїтися і продовжували знущатися з Нього. Знущаючись з Ісуса, вони висміювали все, що Він колись робив і говорив. Наприклад, згадуючи, як Він раніше рятував інших, вони докоряли Його в теперішній безпорадності і глузливо пропонували Йому зійти з хреста, лицемірно обіцяючи в такому разі увірувати в Нього. Докоряли Йому навіть у тому, що Він завжди сподівався на Бога: “Інших спасав, а Себе Самого не може спасти; якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер порятує Його, якщо Він угодний Йому” (Мф. 27:42,43).
Спочатку розбійники, які висіли по сторонах Спасителя, чувши, як навколишні начальники ганьблять Господа, приєдналися до них і теж хулили Господа. Причому, один з них, страждаючи, усе більш озлоблявся і усе запекліше ганьбив Христа. Тоді його друг, в якого, очевидно, не зовсім згасла іскра добра, почав докоряти свого товариша, кажучи: “Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив” (Лк. 23:40,41).
Очевидно, на нього справили враження докори начальників, що Христос раніше рятував інших, а також те, що Христос лагідно молився за Своїх катів і звертався до Бога як до Свого Батька. Так або інакше, але совість у ньому сильно заговорила, і серед проклять і кепкувань натовпу він відкрито виступив на захист Господа. У його душі стався такий рішучий перелом, що він, повіривши в розіп’ятого Ісуса як у Месію, звернувся до Нього з покаянними словами: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!” (Лк. 23:42). Тобто коли прийдеш до Отця у Твоє Царство слави, то згадай про мене нещасного, який розділив з Тобою ці жахливі муки.
Розбійник не просив нагороди чи слави, але благав лише про помилування в тому світі, куди збирався незабаром перейти. З тієї пори покаяння розсудливого розбійника стало прикладом для всіх віруючих у Христа. Великою мала бути і його віра. Змученого, вмираючого він визнав Царем, Який повертається у Своє Небесне Царство. Це таке сповідання, яке було не під силу навіть найближчим учням Господнім, які не вміщували думки про змученого Месію. Поза сумнівом тут і особлива дія благодаті Божої, яка осяяла розбійника, щоб зробити його прикладом для всіх грішників. Ця його сповідь заслужила на велику нагороду, більшу, ніж розбійник смів чекати. “Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю” (Лк. 23:43), – сказав йому Господь. Так, розсудливий розбійник виявився першим врятованим.
Коли вороги стали помалу розходитися, до хреста наблизилися ті, які стояли віддалік: Пресвята Богородиця, Марія Клеопова, Марія Магдалина і “учень, якого любив Ісус” (як називає себе Іоан Богослов). З відходом Христа з цього світу Пречиста Мати Його залишалася одна, і вже нікому було піклуватися про Неї, а тому словами зверненими до Діви Марії: “Жоно! Це – син Твій“, – і до апостола Іоана: “Це – Мати твоя!” (Ін. 19:26,27), – Господь доручає Свою Пречисту Мати Своєму улюбленому учневі. “І з цього часу ученик взяв Її до себе“, піклуючись про Неї, як люблячий син. (Ця подія важлива от в якому відношенні. Дехто стверджує, що після Ісуса Христа в Богородиці були інші діти, народжені природним чином від Йосифа і що це були “брати Господні”, про яких згадується в Євангелії. Але питається: якщо в Богородиці були ще рідні діти, то навіщо було доручати Її Іоану Богослову?).