Смерті Господа передувала пітьма, що вкрила землю. “З шостої ж години настала темрява по всій землі до години дев’ятої” (Мф. 27:45), тобто за нашим часом – від полудня до третьої години дня сонце померкнуло. Це не могло бути звичайне сонячне затемнення, оскільки на єврейську Пасху 14-го числа місяця Нісана завжди буває повний місяць, а сонячне затемнення трапляється тільки при новому місяці. Це було дивна темрява, яка свідчила про надзвичайну подію – смерть улюбленого Сина Божого. Про це несподіване затьмарення сонця, при якому були навіть видні зірки, свідчить римський астроном Флегонт, а також грецький історик Фалос. Згадує про нього і Діонісій Ареопагіт у своїх листах. Мабуть, пітьма, що слідувала за знущанням і кепкуваннями над Господом, припинила ці знущання і викликала в народі жаль про те, що сталося: “І весь народ, який зійшовся на це видовище, побачивши, що сталося, повертався, б’ючи себе в груди” (Лк. 23:48).
“А близько дев’ятої години Ісус викрикнув гучним голосом: Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27:46). Слово “Боже,” арамейською вимовляється “Елоі,” або “Ілі,” як його наводять євангелісти. Цей крик був вираженням якнайглибшої скорботи Боголюдини. Для того, щоб спокутна жертва здійснилася, необхідно було, щоб Боголюдина випила до кінця всю чашу людських страждань. Для цього було потрібно, щоб розіп’ятий Ісус на якийсь час перестав відчувати радість Свого єднання з Богом Отцем. Увесь гнів Божий, який повинен був вилитися на грішне людство, тепер зосередився на одному Христі, і Бог Отець як би залишив Свого улюбленого Сина. Серед самих тяжких тілесних і душевних страждань це залишення було найбільш тяжким, що і спричинило цей жалобний вигук.
Коли Ісус простогнав: “Пити”, – один із воїнів негайно взяв губку, наповнив її оцтом і, наклавши на тростину, подав Йому пити. Воїн надів губку на тростину, оскільки розіп’яті знаходилися досить високо від землі. Пророк передбачаючи страждання Месії, говорить від Його імені: “У спрагу мою напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22). Скуштувавши оцту, Господь виголосив: “Звершилось!” – тобто: завершена Моя справа, зумовлена в Раді Святої Трійці і передбачена пророками, – здійснилося примирення людського роду з Богом через Мою смерть. Услід за цим Господь вигукнув: “Отче, у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23:46) і, схиливши голову, помер.
У цей момент завіса, яка в Храмі відділяла Святилище від Святого Святих, роздерлася надвоє, зверху донизу. Оскільки це був час принесення вечірньої жертви (за нашим часом 3 година після полудня), то священики не могли не побачити цієї події. Вона символізувала припинення Старого і початок Нового Завіту.
У цей час стався землетрус, так що розкололися скелі на сусідніх пагорбах і відкрилися похоронні печери. Розіпнувши Сина Божого, люди скоїли такий жахливий злочин, що навіть бездушна природа здригнулася. Після цього, у знамення перемоги Господа над смертю, “багато тіл померлих святих воскресли і, вийшовши з гробів після воскресіння Його, ввійшли у святе місто і явилися багатьом” (Мф. 27:53). Ці дивні знамення здійснили таку приголомшливу дію на римського сотника, що він вигукнув: “Воістину, Він був син Божий!” (Мф. 23:54).
За переказами цей сотник, на ім’я Лонгин, став християнином і пізніше постраждав як мученик за Христа. Приголомшений був і весь народ, який залишався досі на Голгофі, він “повертався, б’ючи себе в груди” (Лк. 23:48). Такі різкі переходи від одного настрою до іншого природні в збудженому натовпі.
Свідками смерті Господа і всіх подій були багато жінок, які йшли за Ісусом з Галилеї. Серед них були: Марія Магдалина, Марія (мати Якова молодшого та Іосії) і Саломія, мати синів Заведеєвих (апостолів Якова й Іоана). Оскільки була п’ятниця – грецькою “параскеві,” що означає приготування, тобто день перед суботою, а субота та була “великим днем”, оскільки співпадала з першим днем Пасхи, то, щоб не залишати на хрестах тіла розіп’ятих, члени синедріону просили Пилата “перебити їхні голінки” (Ін. 19:31) (кістка нижча за коліно).
З усіх видів страт розп’яття на хресті було найтяжчим. Розіп’яті не могли відразу померти, а багато днів мучилися, підтягуючись на пробитих руках і ногах, щоб вдихнути повітря. Врешті-решт помирали як правило від удушення, не маючи більше сил підтягуватися на хресті. Для прискорення смерті розіп’ятим перебивали гомілки. Отримавши дозвіл Пилата, воїни перебили гомілки в розбійників, які були ще живі. “А коли, підійшовши до Ісуса, побачили, що Він уже помер, то не перебили в Нього голінок. Але один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода” (Ін. 19:33,34).
У тому, що воїни не перебили гомілок Ісуса, апостол Іоан бачить виконання веління Писання відносно заклання пасхального агнця: “Кістки його не розтрощуйте” (Вих. 12:10). Пасхальний агнець, який символізував Господа Ісуса Христа, мав бути спожитий і кістки його мали бути не розтрощені. Наводить апостол і пророцтво Захарії відносно проколення ребер Спасителя: “Будуть дивитися на Нього, Якого прокололи” (Зах. 12:10). У цьому місці Месія уявляється пронизаним юдейським народом. Народ потім принесе перед Пронизаним покаяння з плачем і риданням. Ці слова виконалися в момент смерті Христової і виконаються повторно перед кінцем світу, коли багато євреїв навернуться до Христа. (Див. пророцтво апостола Павла в посланні до Римлян 11:25-26).