Таїнство Священства

У таїнстві Священства, або хіротонії, визнаний Церквою гідний кандидат рукопокладається в єпископа, пресвітера чи диякона і отримує благодать Святого Духа для священного служіння Церкві Христовій.

Священицьке служіння в Церкві особливо благодатне: оскільки тут і перебування перед Господом у молитві за весь народ; і принесення Богові на Божественній Літургії безкровної Жертви від імені всіх вірних; і керівництво душами людей на шляху до Царства Небесного; і турбота про Боже стадо, наслідуючи приклад Господа Ісуса Христа, Який сказав: “Я ж Пастир Добрий; і знаю Моїх, і знають Мене… Пастир добрий душу свою покладає за овець” (Ін. 10:14,11). І якщо в кожній добрій справі ми просимо Божого благословення і допомоги, то, тим більше, при вступі на все життя в пастирське служіння повинна закликатися Божа благодать, яка благословляє цей подвиг, сприяє і зміцнює майбутнього пастиря. Благословення зводиться на того, хто приступає до прийняття дару богослужіння, через рукопокладення від єпископа, який сам носить, за спадкоємством, благодать священства, при молитві собору священнослужителів і всього народу, що присутній на богослужінні.

Священне Писання дає прямі і ясні вказівки на те, що возведення в священицьку ступінь є передання особливого благодатного дару, без якого це служіння неможливе.

Священицьких ступенів три: диякон, пресвітер (священик) і єпископ (архієрей). Висвячений у диякона отримує благодать служіння при звершенні таїнств, висвячений у священика отримує благодать звершувати таїнства, а висвячений в єпископа, окрім того, отримує благодать і інших висвячувати для звершення таїнств.

Таїнство священства є божественна настанова, як свідчить ап. Павло, коли каже, що Сам Господь Ісус Христос “настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового” (Еф. 4:11-12).

Про обрання і рукопокладення самими апостолами перших дияконів говориться в книзі Діянь Апостольських: “Їх [обраних людьми чоловіків] поставили перед апостолами, а ці, помолившись, поклали на них руки” (Діян. 6:6). Про рукопокладення пресвітерів говориться: “Рукоположивши ж їм пресвітерів для кожної церкви, вони [апостоли Павло і Варнава] помолилися з постом і передали їх Господеві, в Якого ті увірували” (Діян. 14:23).

У посланнях до Тимофія і Тита, яких апостол Павло поставив єпископами, говориться: “Нагадую тобі [Тимофію] зігрівати дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (2 Тим. 1:6). “Для того я залишив тебе [Тита] на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував” (Тит. 1:5). Наставляючи Тимофія бути обачним при зведенні нових кандидатів у священний сан, пише: “Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів. Бережи себе чистим” (1Тим. 5:22). Про моральні якості кандидатів у священні ступені апостол Павло пише: “Але єпископ повинен бути непорочним… Диякони також повинні бути чесними…” (1Тим. 3:2,8).

З цих і інших місць Новозавітного Писання видно, що, як апостоли, так і їх наступники, по-перше, всюди підшукували кандидатів у різні священні ступені, а, по-друге, що таїнство Священства вони звершували покладанням рук.

Примітки

Таїнство Священства звершується у вівтарі, біля престолу при архієрейському служінні Літургії. У диякони і у священики висвячує один єпископ, а висвячення в єпископи звершується собором єпископів, принаймні, двома.

Висвячення в диякони звершується на Літургії після освячення дарів, чим показується, що диякон не отримує права звершувати таїнства; у священики висвячують на “літургії вірних” після “великого виходу”, щоб висвячений, який отримав на те належну благодать, взяв участь в освяченні дарів; в єпископи ж висвячують під час “літургії оголошених” після “малого входу”, чим показується, що єпископу надається право висвячувати інших у різні священні ступені.

Найважливіша дія при висвяченні є архієрейське покладання рук з покликанням на того, кого висвячують, благодаті Святого Духа, і тому це висвячення називається рукопокладанням, або грецькою, хіротонією.

Рукопокладений у диякони або у священики вводиться у вівтар через царські врата. Після триразового обходження навколо престолу і цілування його кутів він поклоняється перед ним. Архієрей покриває його голову кінцем свого омофора, тричі осяює її хресним знаменням і, поклавши на неї свою руку, проголошує вголос, що цій людині “Божественна благодать… поставляє (тобто робить через рукопокладення) у диякона (або ж пресвітера); помолімося за нього, щоб зійшла на нього благодать Пресвятого Духа”. На криласі співають грецькою: “Кіріє єлєісон” (“Господи, помилуй”). При покладанні на рукопокладеного священного одягу, що відповідає його сану, архієрей виголошує: “Аксіос!” (“Гідний”) і це “аксіос” повторюють усі священнослужителі і півчі. Після покриття, священнослужителі того ступеня, до якого належить рукопокладений, цілують новопоставленого, як свого побратима, і він разом з ними бере участь у подальшому ході Літургії.

Майже однаково з цим відбувається висвячення в єпископи, з тією лише відмінністю, що той, кого висвячують, перед початком Літургії посередині храму вголос вимовляє сповідання Православної віри і обіцянку як слід згідно із законом проходити своє служіння, а після “малого входу,” під час співу “трисвятого,” приводиться у вівтар і стає на коліна перед престолом; коли ж потім архієрей, що першенствує в служінні, читає молитву висвячення, то всі архієреї, понад покладання на того, кого висвячують, своїх рук, тримають ще над його головою відкрите Євангеліє письменами донизу.

У сучасній практиці, для єпископа безшлюбність обов’язкова, хоча в перші віки християнства багато єпископів були одружені і мали дітей. Звичай безшлюбності для єпископів зміцнився після 6-го Вселенського Собору. Що ж до священиків і дияконів, то Церква вирішила такого обов’язкового тягаря на них не покладати, а дотримуватися древнього правила, забороняючи священнослужителям після отримання ними хіротонії одружуватися, але допускаючи до таїнства священства осіб, вже пов’язаних шлюбом, і навіть вважаючи це за норму. Одружені вдруге, як і ті, хто має дружину в другому шлюбі, не можуть бути рукопокладені. У Римській церкві в 4-6-му віках стала вводитися безшлюбність також для священиків і дияконів. Це нововведення було відкинуте 6 Вселенським Собором, але постанова Собору була Римськими Папами залишена без уваги.