Апостол Фома, один з дванадцяти найближчих учнів Христових, якого найчастіше називають невіруючим апостолом. Але чи був він таким насправді?
У Священному Писанні апостола Фому згадують усі Євангелісти, проте Іоанн приділяє йому увагу більше за інших, не просто згадуючи його серед учнів, але і розкриваючи якісь риси його вдачі, особові властивості. До речі, ім’я «Фома» має семітський корінь, який можна перекласти як «ділитися навпіл, подвоюватися». Можливо, тому у Фоми було прізвисько Близнюк. Але деякі гностики, у середовищі яких цей апостол особливо шанувався, вважали його в буквальному розумінні слова близнюком Господа Ісуса Христа: ніби він був зовні дуже схожий на Спасителя. Хоча, мабуть, не так вже важливо, як зовні виглядав Фома. Набагато важливіше, що віра його упродовж усього його життя подвоювалася, потроювалася… – постійно множилася. І він розділив її з безліччю найрізноманітніших людей.
Психологія сумнівів
Євангеліст Іоанн особливо виділяє апостола Фому в двох епізодах. По-перше, коли Спаситель дізнається про смерть Свого друга Лазаря і вирушає до нього, щоб його воскресити. При цьому Христу погрожує небезпека, адже первосвященики давно шукають випадку, щоб Його заарештувати. І в той час, коли інші апостоли умовляють Учителя нікуди не ходити, Фома, навпаки, закликає: «Ходімо й ми і помремо з Ним» (Ін. 11:16). У цих словах проявляється його в хорошому значенні слова максималізм, готовність померти за те, що любиш і цінуєш. Але ще яскравіше Фома розкривається у відомому епізоді, де він, почувши про Воскресіння Христове від інших учнів, каже: «Якщо не побачу, не повірю». З якихось причин Фоми не було серед них, коли до них усіх разом явився Воскреслий Христос. І коли апостоли розповіли йому про велику радість – про ту саму перемогу над смертю, на яку чекав увесь Ізраїльський народ і яка відбулася у Воскресінні Спасителя з мертвих, – Фома не повірив цій звістці. На підставі цього епізоду і склалося визначення «Фома невіруючий». Проте чи був він таким? І якщо ні, то що насправді могло викликати у Фоми подібну реакцію?
Психологічно його поведінка цілком з’ясовна. Давайте уважно вдивимося в деталі, які повідомляє про Фому Євангеліст Іоанн. Це учень, який готовий був померти за Христа, – настільки палким було його серце. Так буває, коли людина покладає в основу свого життя якусь мету і готова піти до самого кінця, навіть до смерті, заради її досягнення. Але в той момент, коли вона втрачає цю мету, для неї рушиться весь світ. Фома, судячи з усього, був абсолютно роздавлений смертю свого Учителя. Усі його надії рухнули відразу. Людина, яка жила ідеєю служіння Христу і очікуванням Його царства, втратила все – і мету життя, і сенс. Цілком зрозуміло, чому його не було серед інших учнів, коли для них з’явився Той, Кого вони любили. Фома в тому стані просто не міг знаходитися серед людей. Коли ж йому сказали, що Христос воскрес… Людина, яка щойно втратила останню надію, дуже боїться нового розчарування. Він насторожено віднесеться до будь-яких запевнень у тому, що його сподівання були не марними. Це не характеристика слабкої віри. Швидше, це ознака сильної любові Фоми до Спасителя. Він не те щоб не повірив. Можливо, він боявся, що усе, про що йому розповіли, – не сталося насправді; але він усім серцем хотів, щоб було так. А Господь завжди відповідає на такі «запити» людського серця. І коли Він явився Фомі, той відразу залишив свої сумніви і сповідував Христа: «Господь мій і Бог мій!» Адже насправді Фома дуже чекав цього моменту.
Автор: Алла Митрофанова
Усе по темі: Неділя про Фому