Христос воскрес!

Сьогоднішня неділя Антипасхи присвячена спогаду тих явлень Спасителя, які здійснювалися після Його славного Воскресіння. Господь неодноразово являвся малим і великим групам учнів, щоб вони на власні очі переконалися: Він воскрес. Явлення живого Христа після публічної страти і смерті знову вселяло віру в тих, хто вже почав було піддаватися сумнівам.

Одним з таких, «хто знову повірив» був апостол Фома. І хоча він проявляв готовність померти з Господом, коли Той йшов воскресити Лазаря (див.: Ін. 11:16), був активним учасником бесіди після Тайної вечері (див.: Ін. 14:5), проте після смерті Ісуса на хресті відмовився повірити у воскресіння Учителя: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25). Коли ж Господь у восьмий день знову явився учням, Фома визнав Його, сказавши: «Господь мій і Бог мій!» (див.: Ін. 20:26-29).

«Не будь невірним, але вірним» (Ін. 20:27) – це головні слова Євангелія нинішнього дня. З сьогоднішнього читання ми дізнаємося про те, що віра – це не статичний стан людини, вона може змінюватися, зростати і зменшуватися (див.: 2 Сол. 1:3), зникати і з’являтися знову. Словом «віра» може позначатися миттєвий імпульс або цілий світогляд людини.

Нерідко віра зароджується як відповідь на прямий заклик Бога, звернений до людського серця. Уперше повірити – означає поривчасто піти за ще неясним, несповідимим закликом Всевишнього, який іноді навіть здається безрозсудним. Повірити Богові все одно, що довірити Йому своє життя, ще не пізнавши в усій повноті Його вірності і надійності. Аврам поклався на Бога, «повірив Господу, і Він поставив йому це в праведність» (Бут. 15:6).

Вірити в Бога постійно – означає визнавати Його істинним Творцем неба і землі, від Якого залежить життя людини і навколишнього світу. При цьому бути вірним припускає не просто визнавати існування певної вищої реальності, але і жити в покорі в Господа (див.: Числ. 32:12), у відданості Йому «усім серцем… і всією душею… і всіма силами…» (Втор. 6:5).

«Зустріти Бога« для пророка Ісаї означало стати перед судом Всевишнього, оскільки перед лицем Божим усі гріхи людей стають явними (див.: Іс. 6:5). Віруюча людина для пророка Ісаї – це та, хто бачить у нинішньому житті різні катаклізми і, навіть втрачаючи упевненість у найближчому майбутньому, все одно зберігає надію на славний кінець часів. Коли закінчаться усі страждання, «скажеш у той день: славлю Тебе, Господи; Ти гнівався на мене, але відвернув гнів Твій і утішив мене. Ось, Бог – спасіння моє: уповаю на Нього і не боюся» (Іс. 12:1-2).

Для Іоанна Богослова, на відміну від пророка Ісаї, віра – це не просто надія на майбутнє позбавлення від болю, упокоєння в поселенні праведників. Згідно апостола Іоанна, віруюча людина набуває спасіння тут і зараз, бо вона зараз приймає Ісуса як Спасителя (див.: Ін. 1:12). Віруючий вже «не буде осуджений» (Ін. 3:18), але «перейшов від смерти до життя» (Ін. 5:24). Усе Євангеліє було написане, щоб ми «увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його» (Ін. 20:31).

Хоча, здавалося б, одного разу повіривши, ми вже не повинні повертатися назад, але ми бачимо, що навіть апостоли Христові часом коливалися і просили Господа: «Додай нам віри» (Лк. 17:5); і батько біснуватого отрока благав: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). Сам Христос молився про Петра, щоб не ослабла віра його і він, коли знову повернеться до Христа, затвердив би братів своїх (див.: Лк. 22:32).

Повернення до віри пережили багато апостолів: Петро, Фома та Іоанн Богослов. Улюбленому учневі недостатньо було прийняти на віру обіцяння про триденне воскресіння Христа, він знову повірив лише коли побачив матеріальні свідчення воскресіння. Коли він у третій день прибіг до гробу і побачив там одні похоронні пелени, тоді тільки знову увірував (див.: Ін. 20:8).

Після Вознесіння Спасителя апостоли тому здійснювали багато знамень і чудес, бо одного слова для їх проповіді про Воскресіння було мало.

Нам і зараз іноді хочеться побачити особливу присутність Бога у світі, почути явну відповідь на молитву. Ми і зараз спостерігаємо за проявами Промислу Божого у світі через розгляд природних катаклізмів (пор.: Рим. 1:20), намагаємося запевнитися в Божих знаменнях, вдивляючись в ікони, що мироточуть, бажаємо на собі відчути дію дива, прикладаючись до святих мощів. Але хоча ми можемо наблизитися до Святої Землі, де ступала нога Спасителя, ми не можемо побачити Христа на власні очі і вкласти в Його рани свої руки. Христос не являється нам у тілесному вигляді, через апостольських наступників не творяться дива. Як можемо ми помножити віру, як нам не зневіритися?

Щоб не зневіритися, апостол Павло пропонує такі засоби: терпіти і стояти у вірі (див.: Євр. 10:35-39), прагнути до єдності віри і пізнання Сина Божого (див.: Еф. 4:13).

Ця єдність віри і знання розкривається для нас у Божественній літургії. Кожного разу за літургією в Символі віри ми єдиними вустами сповідуємо знання про Сина Божого, сповідуючи отримання істинної віри. Ми бачимо Його Кров, яка витікає з ребер у чашу святої Євхаристії, ми торкаємося до Його Тіла, куштуючи Його плоть, стаючи причасниками Божеського єства. Ми чуємо євангельське слово, що повертає нас до апостольських часів. Літургія, богослужіння восьмого дня, долає час, вона дозволяє нам побачити диво переісточення Святих Дарів і доторкнутися до Христа.

Досвід причастя за літургією залишає осторонь слово «віра». Переживаючи досвід спілкування з Богом, ми не задаємося питанням кожної секунди: чи вірую я зараз? Коли ми пливемо хвилями літургії, ми з Богом перебуваємо і Бог перебуває в нас. Але коли ми виходимо з храму, коли стан спілкування з Богом припиняється – тоді нам потрібна віра. Це і є область віри Фоми – мить, коли людина розуміє, що споглядання Христа вже немає, але упевненість у Ньому ще тут.

Тому «блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29). Ці слова Христос звертає не до Фоми, а до нас. Ми не бачимо Бога, але спрага до знань про Нього нас до Нього притягує. Ми Бога не чуємо, але вдивляємося навколо: чи не зробив Він того, що ми в Нього просили. Він – неосяжний, незбагненний, непізнанний, але ми, як Аврам, можемо довіритися, тому що вірний Бог Своїм обіцянням.

Нехай же слова Фоми: «Господь мій і Бог мій!» – будуть для нас досвідченим знанням за літургією і вірою – коли сумніваємося, що Христос – воскрес. Він поряд з нами завжди. Амінь.

Автор: Ієромонах Іриній (Піковський)

Усе по темі: Неділя про Фому