Євангеліє не таїть від свого читача немочі і недосконалості тих, про кого, разом з Христом Спасителем, оповідають його рядки. Причому не виключно в тих випадках, коли йдеться про ворогів Божих. Тому прочитати в ньому можна не лише про владолюбство, заздрість, лукавство і злість начальників юдейських, але і про забобони, у владі яких знаходилися ще не просвічені Святим Духом апостоли. Можна побачити, як вони сперечалися про першість, проявляли маловір’я, легкодухість, не могли пильнувати з Учителем своїм тоді, коли в цьому була нагальна потреба. Євангеліє розповідає про Іудину зраду, але не умовчує і про відступництво Петра.
Навіщо нам це знати? Для чого це треба? Чому в Євангелії про все це говориться?
Чому… Та тому, передусім, що це правда. І не могло слово Боже, слово Істини її, такої важливої, такої необхідної, приховати від нас. Нам дійсно не просто важливо, але і необхідно знати, що апостоли були такими ж людьми, як і ми, з «нашими» недоліками, пристрастями, слабостями. Інакше, не усвідомлюючи цього, як ми повіримо, що здатні стати такими, як вони? Теоретично, звичайно… Ми всі говоритимемо: «Ну, це ж апостоли…». А так, відаючи, як воно було все з ними, простіше їх наслідувати – мабуть…
Але що іноді виходить насправді? Немов забуваючи про те, якими апостоли стали потім (і не лише по благодаті Духа Святого, але і по силі свого свідомого вибору), як життя своє прожили, як завершили його, ми починаємо ставитися до них якось надмірно фамільярно, «на рівних». І звучать такі сміливі словосполучення: «зрада Петра», «невіра Фоми»… А права такого на них, мені здається, у нас немає. По-перше, бо не нашого це рівня справа – так от бути запанібрата з учнями і свідками Христовими. А по-друге, занадто багато що розуміємо ми неповно, неглибоко і тому невірно.
От та ж «невіра Фоми», те ж принизливе: «Ну ти, Фома невіруючий!» чи і зовсім: «невірний»! Звідки така зарозумілість, звідки така короткозорість?
Хіба комусь з учнів, хто не побачив ще Христа Воскреслим, просто було повірити в те, що це незбагненне для розуму людського диво здійснилося? Хіба не докоряв Господь їх усіх за «невір’я» і «жорстокосердість» (Мк.16:14)? Чим же Фома їх гірше? Чи нас? Адже ми прийняли віру у воскресіння як дар, як даність, як досвід Церкви – тій, в якій усе наповнено Духом Святим, Який відкриває людині істину і утверджує в ній.
Що дізнаємося ми з Євангелія про апостола Фому до цього, такого яскравого моменту, до цієї, такої драматичної заяви: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25)?
Такий от, наприклад, епізод. Господь хоче йти у Вифанію до хворого, а насправді вже померлого Лазаря. Учні відмовляють Його: «Учителю, чи давно юдеї намагалися побити Тебе камінням, і Ти знову йдеш туди?» (Ін.11:8). Вони бояться за Нього. Бояться, що цілком природно, і за себе. Стає зрозумілим, що Христос поступить так, як Він вирішив. І що ж? Лунає голос Фоми: «Ходімо й ми і помремо з Ним» (Ін.11:16).
Господь такий дорогий для апостола, що він і сенсу не бачить у житті без Нього – настільки, що готовий без страху з ним розлучитися. Але все таки він пережив смерть Наставника. Що відбувається в його душі? Можна тільки здогадуватися. І тут йому кажуть, що Господь воскрес. Чи мудро, що він заявляє: «Не повірю, поки не побачу!»? Він просто розуміє, якщо обманеться, йому цього не винести…
А як Господь ставиться до його «вимоги»? Засуджує, гнівається? Ні – задовольняє її: «Дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої» (Ін. 20:27). Тому як знає: слова «невіри» народжені любов’ю і пролунали з ураженого скорботою про Нього серця.
У нас є така любов – до готовності за неї померти? Є такий біль – від віддаленості від Христа (чи рідко ми себе від Нього своїм життям відлучаємо?)? Чим же ми тоді «краще»? Як же можемо «засуджувати»? «Звисока» дивитися?
Чи… Чи є все-таки для гордості нашої основа, для самооцінки виправдання, від Фоми в кращій бік відмінність?
«Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін.20:29).
Ми блаженні! А не хтось, не він у тому числі! Адже це ми не бачили! Ми! Ми… Ми?
А чого ми насправді не бачили? Хіба не бачили, не відчували, як оживають раз за разом після сповіді і Причастя наші власні серця, перед цим убиті гріхом і метушнею? Не сподоблялися чудових, неочікуваних, неймовірних милостей від Господа? Не дивувалися тому, як і в нашій максимальній немочі здійснюється сила Божа? Якщо все це було і є, а ми себе все так само вважаємо тими, «хто не бачив», то кепські наші справи. А якщо не вважаємо, то «блаженні», виходить, не про нас, у даному, принаймні, випадку.
Нічим, нічим гордитися. І нема за що, зрозуміло, апостола засуджувати. І бездумно, за інерцією, за звичаєм «невіруючим» його іменувати гріх.
Особливо – якщо згадати, як жив він далі, після того, як запевнився одного разу і назавжди. І як живемо ми, які без кінця запевняються і переконуються.
Якраз тільки каятися перед «невірним» і молитися: може і нам хоч мала доля його «невір’я» перепаде? Того, яке Церква не якось інакше називає, а саме добрим…
Автор: ігумен Нектарій (Морозов)
Усе по темі: Неділя про Фому