Перші диякониси, свідки Воскресіння

Апостол Петро рекомендує жінкам-християнкам наступне: “Нехай буде прикрасою вашою не зовнішнє – заплітання волосся, золоте вбрання або нарядність в одязі, а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінне перед Богом” (1 Петра 3:3,4). Таку красу духу явно мали ті жінки, які йшли за Христом і служили Йому протягом останніх років земного життя Спасителя.

Ми майже не чуємо їх голосу на сторінках Євангелій, за винятком Марфи, яка піклувалася про частування і докоряла своїй сестрі, що вона їй не допомагає (Лк. 10:40), але після смерті брата Лазаря виявила дивне самовладання і висоту віри, і Марії Магдалини, яка в перші години після воскресіння Христа прийняла Його за садівника (Ін. 20:11-18).

Пряма мова апостолів Христових, втім, теж нечасто передається в євангельських оповіданнях, але здійснює, проте, помітніше враження. Петро сповідує Христа сином Бога Живого (Мф. 16:16), на Тайній Вечері обіцяє душу покласти за Нього, а незабаром зрікається тричі, кажучи, що не знає Його.

Апостоли між собою нерідко сперечалися, хто з них більший. А Яків з Іоанном, передчуваючи прийдешню силу і славу Ісуса, мріяли сісти один праворуч від Нього, другий ліворуч (Мк. 10:37). Вони ж бажали винищити вогнем одне самарянське селище, через яке проходили одного разу, і де Ісуса не прийняли (Лк. 9:54). Але всі учні, окрім Іоанна, зрештою повтікали в страху, коли їх Учитель був узятий під варту. І лише жінки, які мовчазно служили Ісусові за життя, продовжували безмовно служити Йому і після смерті, бажаючи віддати останню шану вже мертвій в їх очах людині, приготувавши пахощі (миро) для поховання тіла (Лк. 23:55,56). Чоловічу частину замість найближчих учнів Ісуса в цей момент зайняли Йосиф Аримафейський і Никодим, які до того залишалися в тіні.

Скільки жінок, або жінок-мироносиць, як назвала їх згодом Церква, було присутніми при розп’ятті Ісуса, і хто з них брав участь у Його похованні, у точності встановити неможливо. Євангеліст Марк пише: “Були тут і жінки, які дивилися здалеку; між ними були і Марія Магдалина, і Марія, мати Якова молодшого та Іосії, і Саломія, які і тоді, коли Він був у Галилеї, ходили за Ним і служили Йому, і багато інших, які разом з Ним прийшли до Єрусалима” (Мк. 15:40,41).

Євангеліст Лука каже просто: “Жінки, які прийшли з Ним з Галилеї” (Лк. 23:49). Згідно Матфея це були: “Марія Магдалина і Марія, мати Якова та Іосії, і мати синів Зеведеєвих” (Мф. 27:56). Євангеліст Іоанн каже про Матір Ісуса, її сестру Марію Клеопову і Марію Магдалину (Ін. 19:25).

Святі жінки біля гробу, Вільям Бугро

Не можна точно встановити кількість жінок, які приходили до гробу Господнього. Але які б не були неясності в точному узгодженні всіх євангелістів, очевидне одне: першими свідками Воскресіння Христового сталі не найближчі учні Ісуса, а саме жінки. Нехай вони прийшли до Нього як до мерця, щоб віддати останню шану, але саме вони почули радісну звістку від ангела про те, що Він живий: “Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес” (Лк. 24:5,6).

Діяння апостольські згадують про обрання семи чоловіків-дияконів, для того, щоб у самих апостолів були помічники в господарських справах: “Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи” (Діян. 6:2). Окрім дияконів, тобто, українською, служителів, пізніше призначалися і диякониси, про одну з яких згадує апостол Павло (Рим. 16:1). Але першими служителями, дияконисами в повному розумінні слова, були саме жінки-мироносиці. Євангеліст Лука серед них згадує ще Іоанну, дружину домоправителя Іродового Хузи, і Сусанну, а також “багато інших, які служили Йому (тобто Христу) з майна свого” (Лк. 8:3).

Згодом у церковній історії роль жінок була також великою, а часом і просто незамінною. Але до Середніх віків ця роль стала більш пасивною, а їх вага в церковному житті в багатьох християнських країнах зменшилася; зник з церковного життя і інститут дияконис.

У нашій країні у важку і переломну епоху, що наступила для Церкви в ХХ столітті, жінки знову стали грати виключно важливу і активну роль. Можна навіть стверджувати, що багато в чому вони просто врятували багато храмів від закриття, і серед них є чимало мучениць і сповідниць.

Як і у випадку перших жінок-мироносиць, вони не були досвідченими в таємницях духовного життя і в богослов’ї, але вірували і залишалися вірними в простоті свого серця. Є два значення слова “віра” або навіть два образи однієї і тієї ж віри. Віра як знання і віра як довіра.

Віра-знання (“вірую в”, “вірю, що”) виражається в догматах. Віра-довіра (“вірю кому”) – у практичному житті. Віра-довіра без основних твердих знань часто може привести в заплутані лабіринти різних забобонів, і тут жінки бувають особливо уразливими. Віра-знання, як більш “чоловічий” її образ, без довіри і вірності також стає сухою, холодно-розумовою і безплідною.

Звичайно, найкраще гармонійно поєднувати ці два образи віри чи дві її сторони. І прекрасний приклад віри-довіри явили перші жінки-мироносиці, як і продовжують його являти багато служниць Церкви вже в сучасному світі – будь то на криласі, або по господарській частині, або в дбайливій прикрасі храмів, або в справі духовної просвіти, катехізації і педагогіки.

У цій постійності їх служіння, вірності і відданості Христу і Його Церкві воістину проявляється та сама духовна краса, про яку згадував апостол Петро у своєму Посланні.

Автор: Священик Філіп Парфьонов

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць