Бесіда Господа з самарянкою біля колодязя спонукає нас згадати історичний контекст. Самаряни були інородці і єретики; коли язичницькі завойовники виселили народ із Землі Обітованої, вони заселили на їх місце своїх язичницьких підданих. Ці язичники змішалися із залишками ізраїльтян – «народом землі»: занадто бідними, безграмотними і незначними людьми, щоб морочитися з їх виселенням.
Самаряни поклонялися як Богові Ізраїльському, так і поганським ідолам. Поступово в них склався власний монотеїстський культ, що спирався на ті ж книги Мойсеєві, – який здавався благочестивим юдеям обурливою пародією.
Стосунки між двома громадами були стабільно поганими. Ми звикли чути про «милосердного самарянина», і часто від нас вислизає сенс притчі, який був ясний слухачам Господнім: самарянин був останнім, від кого юдею варто було б чекати милості. Тому і самарянка біля колодязя дивується, що Господь починає говорити з нею; дивуються учні.
Власне, у всякого порядного юдея того часу були принаймні три причини не розмовляти з цією жінкою. Вона була самарянкою – тобто напівкровкою і єретичкою. Вона була жінкою. І вона була жінкою зі, скажімо м’яко, складним особистим життям. П’ять чоловіків, і нинішній – не чоловік, а незрозуміло хто. Вона не приходить до колодязя уранці – як усі, а йде вдень, у спеку, щоб не потрапити на очі – і на гострі язики – односельчанок.
Це все так знайомо: етнічна і релігійна неприязнь, зневага до людей, які випали з числа благополучних і “порядних”, але в той час самарянці доводилося ще гірше. Традиційне суспільство чистіше, з одного боку, але з другого боку, жорстокіше: жінка, яка зіпсувала собі репутацію, назавжди виключалася з числа “пристойних”. Просто заговорити з нею – вже скандал.
Але Господь дивиться не на це. Він бачить у цій жінці людину, безсмертну душу, яку Він прийшов врятувати для вічності.
Вже в тому, що Він говорить з нею, відкривається те, як Бог бачить людей. На монетах минулого було зображення правителя, за наказом якого карбувалися гроші. Так і кожна людина несе на собі образ Божий. У золотій монеті, що впала в бруд, ми бачимо золото, а не бруд; ми знаємо, що бруд можна змити. Так і Христос (Який знає про цю жінку абсолютно все) бачить у ній, передусім, не бруд. Він бачить у ній образ Божий, який Він прийшов врятувати і відновити.
І самарянка відгукується на цей погляд Божий вірою. Ми бачимо це по тому, як вона зустрічає Його викриття, коли Господь каже: “Бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі” (Ін. 4:18).
Вона могла б вибухнути гіркотою, гнівом, образою – адже їй напевно багато разів зауважували на її невлаштоване особисте життя – із зарозумілим презирством, з глумливими кепкуваннями. Їй вказували на її гріхи, щоб принизити, штовхнути, уразити. Так легко образитися, розвернутися, піти – але самарянка не йде. Вона вірить, що ця таємнича людина вказує їй на її гріхи не за тим, щоб принизити чи посміятися, а щоб спасти.
Віра приймає викриття – бо довіряє Тому, від Кого вони виходять. І жінка не виправдовується, не сперечається, не вказує на якісь пом’якшувальні обставини – вона визнає: “Господи, бачу, що Ти пророк” (Ін. 4:19) – і запитує про те, чиє богошанування істинне: юдеїв або самарян.
І відповідь Господа звучить несподівано – несподівано і для неї, і для сучасного читача. Самарянка може чекати тисячу першого раунду полеміки між двома релігійними громадами. Сучасний читач чекає чогось ніби “гаразд, ми всі поклоняємося одному Богові, насправді, яка різниця, на якій горі”.
Але Господь не каже ні того, ні другого. З одного боку, між богошануванням двох громад є різниця: юдеї праві, а самаряни ні. Але з другого – те “спасіння від юдеїв”, яке очікувалося, вже прийшло. Воно тут. Христос є спасіння. Тепер люди з усіх народів поклонятимуться Господові “духом та істиною”, а не на тій або іншій горі.
Так, у цій богословській суперечці праві юдеї – але є щось нескінченне важливіше. Вода Життя, яку дасть Христос тим, хто вірує в Нього. Тут йдеться про Святий Дух, сходження Якого вже обіцяне Пророками: “Бо Я виллю води на спрагле і потоки на висохле; виллю дух Мій на плем’я твоє і благословення Моє на нащадків твоїх” (Іс. 44:3).
І ми бачимо, як відбувається диво: жінка принижена і зневажена, яка не сміє прийти до колодязя з ранку, щоб зайвий раз не потрапити нікому на очі, набуває найбільшої гідності і відваги. Вона “залишила свій водонос, пішла до міста і сказала людям: ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила; чи не Він Христос?” (Ін. 4:28,29). І в її свідоцтві є щось настільки могутнє, що люди не можуть від неї відмахнутися. “Вони вийшли з міста і пішли до Нього” (Ін. 4:30).
Самарянка – бідна грішниця, але грішниця, на яку поглянув Бог, і її життя повністю змінилося. Вона не відвернулася від цього погляду, не образилася на викриття, і спасіння досягло її – і через неї багатьох інших.
Автор: Сергій Худієв
Усе по темі: Неділя про Самарянку