«Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки…» Питання це, що народилося колись під спекотними променями полуденного палестинського сонця, відтоді не замовкало. Вивільнившись із здивованих вуст простодушної мешканки маловідомого самарянського міста, воно з дивною силою входить у серця багатьох людей, народжуючи в їх душах стільки ж нерозуміння, страху і сумнівів, скільки тепла, надії і любові. Там, у прохолоді тінистих дерев біля колодязя славного патріарха, сталася подія, що вражає своєю глибиною і таємничістю, – Творець звернувся з проханням до Свого творіння: «Дай Мені напитися» (Ін. 4:10).
«Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20), – пізніше скаже Господь святому Іоанну Богослову. А тепер Він в образі спраглої Людини упокорено стоїть перед жінкою, яка менше за все чекала зустріти Його саме тут. У житті цієї самарянки було багато радісних і сумних подій, вона зазнала на досвіді і солодкий присмак швидкоплинного щастя, і гіркоту падіння до самих безодень гріха. Увесь її досвід свідчив лише про одне: треба думати, як вижити тут і зараз, як вирішити насущні проблеми, позбавитися від невдач, утримати задоволення, що швидко проходить у безпросвітності буденній. Вона була з тих, кого ми б назвали звичайними людьми, – шукала щастя, влаштовувала своє життя, як уміла…
Але раптом душу пронизав голос: «Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди» (Ін. 4:16).
Здавалося, у цьому велінні немає нічого особливого, воно ні до чого не зобов’язує, ні про що не говорить, адже вдома її чекає той, про кого, здавалося, і йде мова. Усе як у звичайному житті. Проте Той, Хто говорив з нею знав більше за інших, знав усе. Він не вимагав від неї визнань, не закликав до розкаяння, просто стояв і чекав відповіді. І відповідь жінки виправдала надії Того, Хто чекав: «Не маю я чоловіка» (Ін. 4:17). Це було не просто свідоцтво порушення закону цнотливості. Спаситель прозрів у цій відповіді щось більше. Жінка, яка заплуталася в пошуках земного щастя і втомлена від любострасних прагнень, визнавала, що її життя йде ненормальним шляхом. Вона не стала шукати виправдань, не пішла від відповіді, але була чесною перед Богом і собою.
«Правду сказала…» (Ін. 4:17) – почула вона з вуст свого Творця. І це дійсно вражаючий момент. Творець усього сущого заради любові до Свого творіння не просто зглянувся до пропащої людини, Він розділяє з нею тяготи її життя і з дивним терпінням намагається знайти навіть у найтемнішій душі хоч би маленьке нагадування про колись прекрасний образ. І що вражаюче – Він знаходить цей промінець світла! Своєю любов’ю, милосердям Бог закликає душу навернутися до правди!
Господь увійшов до життя цієї жінки в мить, коли вона чекала цього найменше, коли, здавалося, що їй зовсім нічого відповісти Творцеві. Бог часто так само входить у наше життя, звертається з питанням, яке зрозуміти ми не можемо. І питання це звучить по-різному: іноді життєві обставини вражають своєю непередбаченістю, іноді люди, які були найдорожчими, віддаляються на відстань ворогів, щось трапляється або в нашому житті, або в житті близьких і дорогих людей. Так буває: раптом людина виявляється за ситуації, коли єдине, що може вона зробити – бути чесною, визнати власне безсилля, зупинитися і сказати в серці: «Адже я дійсно нічого не розумію»… І саме дивне, що такої відповіді, визнання, зробленого з усією щирістю в глибинах серця, виявляється, і чекає Бог від людини.
Милосердний Господь не залишає нас, чекаючи єдиного – чесності
Ми не можемо уразити Творця ні глибинами життєвої мудрості, ні розсудливістю, ні висотами чеснот. Проте Милосердний Господь все ж не залишає нас, Він непомітним чином все одно входить у життя кожного, чекаючи єдиного – чесності. І це та відповідь, яку може дати кожен, як би далеко від Євангелія не знаходилося його життя! Тут усі рівні: і скорений похітливістю перелюбник, і шахрай, що забув про Бога, і християнин, який втратив колишнє завзяття, – кожен може знайти в собі сили, щоб зізнатися перед собою і Богом у тому, що життя його пішло не тим шляхом, що пора повертатися… І ця відповідь поза сумнівом буде прийнята. Душа, виснажена безглуздими спробами добитися щастя, у відповідь на відчайдушний стогін серця, почує лагідний утішливий голос: «Це Я, Який розмовляю з тобою» (Ін. 4:26).
Автор: Роман Савчук
Усе по темі: Неділя про Самарянку