Вознесіння Господнє

Як ми прив’язані до землі, до її заходів і світанків, до її полів і лісів, до нашої теплої оселі, до нашої земної вітчизни! І як коротко, як мало ми користуємося цими звичними земними радощами і яка туга та біль сердечна опановують нас, коли ми думаємо про те, що рано чи пізно все це належить нам залишити!

“Чому так страшно помирати, отче?” – запитав свого наставника один учень. І старець відповів: “Чи розстаєшся з другом, який йде у вічне життя, чи проводжаєш в останню дорогу батька, брата, родича свого – сумує і тужить серце, бо ці люди своєю і твоєю любов’ю з’єдналися, зрослися з тобою, і, коли смертю розривається цей живий зв’язок, болить душа, і сльози застилають очі. Помираючи, душа розривається, розстається з тим, що їй ближче і рідніше за родича і брата, друга і дружину. Душа розстається зі своїм тілом. Тому і болить вона, чадо, тому і тремтить”.

У будь-якому розставанні є ця гіркота і печаль, така схожа на печаль розставання вічного, смертного. Але от диво! В Євангелії від Луки ми читаємо про те, як апостоли розлучалися з Христом: “І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо” (Лк. 24.51). Здавалося б, немає сумніше за подію, ніж це розставання на Елеонській горі, коли воскреслий Спаситель, Бог-Любов, сходить на Небо, залишаючи Своїх учнів на грішній землі… А тим часом вже в наступному вірші ми з подивом читаємо: “Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю“.

Що ж так обрадувало апостолів? Чому не печаль і скорбота про розставання з любимим Учителем наповнювали їх серця, а велика радість? Відповідь на це питання дає нам Священне Писання: “Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів” (Ін. 12:24).

Боже Сіяння на землі – Син Божий помер на Хресті, щоб воскреснути. Але славне і радісне це воскресіння, яке принесло кожному з нас можливість Вічного Життя, стало реальністю завдяки тяжкій смерті і страшному зішесттю в пекло. Потрібно, виявляється, померти, щоб жити.

Господь помер, щоб ми жили, і нам належить померти для тимчасового, грішного, щоб набути Вічного Життя, щоб стати дітьми Божими в Царстві Небесному. Ми так звикли до землі, до її полів і лісів, до її радощів і печалей, так звикли, що часто забуваємо про Небесну Вітчизну. Ми забуваємо про те, що Бог створив нас для життя в раю, що ми – громадяни Небесного Єрусалиму, що земля – місце тимчасового вигнання грішної плоті і що “плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть” (1Кор. 15:50). Як сказав святитель архієпископ Інокентій (Борисів): “Люби, скільки хочеш, землю і приліплюйся до неї, але ти залишиш її назавжди… Не тут твоє місце, воно чи на Небі, чи в пеклі”.

Людина призначена Небу. Вона більше дерева, метелика і кішки. Вона – дитя Боже! Після Воскресіння Христового вона не приречена навіки “добувати хліб свій у поті чола свого”. Бог призначив їй іншу, кращу долю: звільнення від пристрастей, від гніту тяжкої праці і безнадійної нудьги. Вона, людина, – громадянин Неба! Звідки Церква знає це?

Вона дізналася про це після Вознесіння Господнього.

Страшно подумати, що Вічне Життя призначене нам на цій землі, у цій грішній і хворій плоті, з пристрастями, що виснажують! Якби це було так, таке життя стало б дійсно пеклом. Але, на щастя наше, Господь вознісся, відкриваючи і нам дорогу на Небо.

Ось чому радіють і тріумфують апостоли на Елеонській горе, ось чому у святі Вознесіння Господнього немає анінайменшої печалі, яка так властива всякому розставанню. Розмовляючи зі Своїми учнями напередодні Голгофських страждань Господь наш Ісус Христос сказав апостолам дивні слова: “Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас” (Ін. 16:20-22).

Понесемо ж сьогодні із собою в наші доми і сім’ї, до наших друзів і знайомих, у грішний світ, до тих, хто любить, і до тих, хто ненавидить нас, – цю апостольську радість, яку ніхто не зможе відняти. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Вознесіння Господнє