В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
«Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого. Якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18:15-17). Коли б у цих словах Христових йшлося про сторонніх, про чужих, про зовнішніх – і горя б не було! Не велика печаль сказати чужому, що він – чужий. Проте йдеться про ближнього, про брата, про християнина, що з’єднався з тобою узами кровної спорідненості або Таїнством Тіла і Крові Христової. Чи легко різати по живому, оголошуючи того, з ким ще учора «єдиними устами і єдиним серцем» співав Символ віри, єретиком, відступником, чужим?
Тому-то і встановлена така складна процедура відлучення того, хто упирається у своїх згубних помилках, що уся Церква тужить за ним! Тужить, а не радіє, бо «чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1 Кор. 12:26). Очевидно, що всяка єресь, всяке відпадання від благодатного церковного тіла починається з відособлення, з гордовитої упевненості в тому, що комусь одному може бути відкрита повна і остання істина, хтось один у змозі понести хрест відповідальності за таку істину і в цьому уподібнитися Синові Людському, Який «узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17).
Щоб затверджувати Істину, потрібно мати на це право. Таке право не купується за гроші і не встановлюється загальним голосуванням. Ціна права на Істину – Жертва Голгофська, і лише той, хто «співрозп’явся Христові» (Гал. 2:19), може розраховувати на отримання законної можливості «судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19:28). Церква знає Христа не з богословських трактатів. Вона кров’ю своїх мучеників, сльозами і пильнуваннями преподобних, убогістю, скорботою і бідами блаженних і праведних чад своїх набула право говорити про Бога і учити ім’ям Божим. Вірністю своєю Христу вона набула права судити не лише рід людський, але і ангелів (1 Кор. 6:3). При цьому жодна людина, як би праведна і непорочна вона не була, не може осмілитися говорити від імені усієї Церкви, не може свої скільки завгодно глибокі осяяння видавати за правду Христову.
П’ятисотлітня епоха Вселенських Соборів, початок якої був покладений у Малоазійському місті Нікеї святими отцями, чию пам’ять ми сьогодні звершуємо, мала місце в історії Церкви не від хорошого життя. У якомусь сенсі Собори були подіями вимушеними. Церковна Повнота делегувала своїх представників для того, щоб відповісти на виклики людей, що не просто помиляються в теоретичних дослідженнях, а людей, що «в спокушанні гордого розуму свого» упираються у власній непогрішності.
Ніхто не зобов’язаний знати все. Ніхто не може бути застрахований від помилок. Всякий може помилитися. Це не біда! Біда, якщо людина нікого, окрім самої себе, слухати не хоче. Біда, якщо весь світ для неї – усього лише дзеркало, в якому вона милується собою коханою.
Коли це трапляється, коли зачаровані солодкомовними промовами чада Церкви Христової захоплюються в згубні помилки, тоді єпископам і пресвітерам, залишивши на чималий час свої єпархії і парафії, доводиться зібратися разом, щоб у недосконалих словах людської грішної мови сформулювати істину про Бога, що доти приховано зберігалася в глибині їх люблячих сердець.
Насправді, майже триста років Церква жила до Першого Вселенського Собору без універсального і єдиного для всіх християн Символу віри. Чи означає це, що православні не знали, у що вірили? Ні, звичайно! Ще апостол Павло свідчив у 67 році після Різдва Христового: «Бо я знаю, в Кого увірував» (2Тим. 1:12).
І разом з ним це знала вся Церква! Разом з ним це знали усі високовчені богослови того часу. Разом з ним це знали всі убогі, кульгаві, сліпі, убогі та інші неосвічені простаки. Тому що «Дух давав їм провіщати» (Діян. 2:4)! Тому що виконувалося обіцяння Спасителя нашого, Який попереджав вірних Своїх: «Не турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас» (Мф. 10:19,20)!
Ось це «дихання Духа Святого» (див. Ін. 3:8) у Церкві Христовій і робить рівними в любові і вірі вишуканого теолога і просту бабусю: вони знають у Кого вірять! Але приходить одного разу самолюбний гордівник, що дбайливо леліє свою особливу, – і відособлену – правду, і починає доводити «місту і світу», що місто і світ йдуть «не в ногу», а він один – «в ногу»! Всі не праві зі своєю вірою, надією і любов’ю, а він зі своєю залізною логікою – правий!
Тоді Церкві доводиться втілювати в словесні формули те, що здавалося в принципі не вимовним, те, що трепетно і живо, глибоко і любовно набувалося в сокровенній глибині віруючих душ її чад. Коли «примножився гріх» (Рим. 5:20) єресі, що поширювалася, «стало більше благодаті», що збирає в словесні формули духовне розуміння Церкви. Тоді на Вселенських Соборах і формулювалися її віровчительні істини.
Історія Соборів повчальна для кожного з нас. Кожен з нас якось намагається пізнати Бога, зрозуміти ті одкровення правди про Бога, які Собори вимовили благодаттю Святого Духа. І коли ми намагаємося це зробити, не можна забувати про те, що свою власну думку треба завжди перевіряти думкою Церкви. Оскільки всі ми в якомусь сенсі неофіти – новонавернені, нам треба навчитися слухати не лише різноманітні «голоси», що звучать у нашій душі, але, передусім, нам необхідно навчитися слухати Церкву, як уміли це робити святі Отці Першого Вселенського Собору, чию пам’ять ми благоговійно шануємо сьогодні. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковский
Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору