Уперше я почув про це правило від свого друга, за освітою математика – звідси і така назва, “шість-дев’ятнадцять”. Нібито, 19-е правило 6-го Вселенського собору зовсім забороняє зайняття біблеїстикою: все, що треба, про Писання вже сказали раніше, а ми зобов’язані просто все повторювати, щоб не впасти в єресь. Відтоді я чую таке регулярно.
Але перш, ніж погоджуватися чи сперечатися, варто прочитати текст цього правила, причому цілком, а не тільки другу його половину, як роблять зазвичай:
“Предстоятелі церков повинні у всі дні, а найбільше в недільні дні, повчати весь клір і народ словами благочестя, вибираючи з Божественного Писання поняття та істини, не переступаючи вже відповідних меж і передання учителів церковних. Якщо ж будуть досліджувати слово Писання, треба триматися, як його пояснюють учителя Церкви у своїх писаннях, і цими словами більше утвердяться, ніж використанням власних слів, щоб, за браком уміння, не відхилитися від належного. Бо, через вчення вищезгаданих учителів, люди, отримуючи пізнання про добре і гідне обрання, і про некорисне і гідне відрази, виправляють життя своє на краще, і не страждають недугою невідання, але, слухаючи вчення, спонукають себе до віддалення від зла, і, через страх майбутніх покарань, допомагають своєму спасінню”.
Що ж тут сказано? Та дуже просто: священики повинні постійно проповідувати в храмах, особливо недільними днями, і проповідувати по Писанню, і тлумачити його у відповідних межах, затверджених Церквою, щоб ніяких “відсебеньок”. Не бачив, до речі, щоб про це правило нагадували тим, до кого воно звернене, до священиків, які чи зовсім не проповідують, чи обирають зовсім інші теми – а шкода.
У той же час з цього правила ніяк не виходить ні заборона на самостійний аналіз тексту, ні припис обмежитися повтором або переказом того, що вже було сказане попередниками (хоча досить часто це правило так і тлумачать), хоча б уже тому, що вчителі Церковні – поняття широке і розпливчате; далеко не всі питання ними були розглянуті і далеко не всі з розглянутих вирішувалися одноголосно.
Скільки разів мені доводилося переконуватися, що на головні, здавалося б, питання (наприклад, що таке “дерево пізнання добра і зла” з книги Буття) у вчителів немає загальноприйнятої думки, та і взагалі вони нерідко висловлюються з великим ступенем невпевненості, додаючи: “Одні вважають так, другі – по-іншому, але не це тут головне”. Нарешті, це правило абсолютно справедливо ставить тлумачення Писання в залежність від мети, контексту, аудиторії: тут мова йде про проповідь у храмі, відповідно, про духовне і моральне тлумачення. Воно, дійсно, не міняється з часом – але хіба можливо тільки воно? Хіба Писання – не бездонне джерело, з якого кожне нове покоління черпає відповіді на свої власні питання?
Сказати, що будь-які відповіді дані були десять-п’ятнадцять століть тому, і відтоді нічого не додалося і додатися не могло, означає, по суті, заявити: Християнство було живе колись, а тепер перед нами його мумія, яку ми повинні ретельно оберігати, та й годі.
Сьогодні часто можна почути посилання на одноголосну думку вчителів… але тільки говорять про нього в основному ті, хто з їхніми працями ознайомився по короткій збірці цитат. Якщо зібрати всі питання, за якими всі вчителі висловлювалися одноголосно, у нас вийде приблизно Символ Віри. Усе подальше вже буде предметом суперечки. Учителі Церкви не лише не винесли остаточного судження з усіх питань, вони ще не мали в розпорядженні багатьох даних, які відкриті нам сьогодні: археологічні знахідки, тексти з Угариту і Вавилону і так далі. Якби все це існувало в перші віки християнства, то воно напевно було б ними використане, оскільки вони вільно користувалися досягненнями нехристиянської культури свого часу. І якщо ми сьогодні обмежимося повторенням сказаного учителями, закриваючи очі на ці нові матеріали, то ми швидше якраз порушимо їхню традицію.
Іншими словами, 19-е правило 6-го Вселенського собору не задає єдиного зразка на всі часи і на всі випадки життя, а задає певний вектор, яким повинна слідувати церковна людина у своєму ставленні до Писання. Втім, є і будуть люди, для яких прийнятні тільки ті тлумачення, які зустрічаються у вчителів Церкви; якщо ж між декількома вчителями існують протиріччя, то необхідно слідувати більш авторитетним.
Самостійний аналіз при такому підході тільки ускладнює завдання: якщо він приведе дослідника до інших висновків, їх все рівно доведеться відкинути, а якщо вони підтвердять сказане учителями, то вони нічого не додадуть. Хто бажає поступати так – будь ласка, але не потрібно нав’язувати свого рішення іншим.
Та хіба є у звичайного парафіянина доступ до праць цих самих учителів? Вони за об’ємом перевершують Біблію в тисячі разів, велика частина їхніх творінь ніколи не перекладалася українською чи російською, та і в перекладах їх читати буває набагато складніше, ніж біблійні розповіді. І якщо передбачається, що звичайний парафіянин занадто духовно недосвідчений, щоб розуміти Писання – то як же він зрозуміє коментарі учителів, коли їх набагато більше і вони набагато складніші? Та й як це взагалі – читати коментарі на текст у відриві від самого тексту? Ви колись пробували прочитати, скажімо, примітки до книги, не заглядаючи в саму книгу?
У результаті виходить, що заклик “тлумачте Біблію тільки згідно вчителів” зазвичай має на увазі: “…а оскільки вчителів ви знаєте поганенько, то я за них вам зараз все поясню в єдино правильному ключі, і не намагайтеся зі мною сперечатися!” Нічого доброго, повірте, з цього не вийде.
Варто взяти том того ж Іоанна Златоуста, щоб переконатися – він не просто роздумує над Писанням, він їм живе, і закликає до того ж своїх слухачів. І він у цьому слідує заклику самого Писання, наприклад, словам апостола Павла, зверненим до Тимофія: “Ти з дитинства знаєш Святе Писання, яке може умудрити тебе на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності; нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла готова” (2 Тим. 3:15-17). Заразом зауважимо, що тут Павло говорить про Старий Завіт, тому що Новий просто не був тоді ще написаний.
Чи існує небезпека, читаючи Писання, зрозуміти його неправильно? Безумовно. Але для того існує Церква, щоб виправляти помилки, щоб люди могли ділитися зрозумілим і уточнювати своє розуміння. А от впасти в єресь – це треба постаратися, це результат не одного-двох нерозумінь, а наполегливої і свідомої відмови від церковного віровчення. Зокрема, відмова від центрального місця Писання в церковному житті, про яке так багато говорили і вчителі, і саме Писання, теж можна вважати єрессю, і про неї Павло теж попереджав Тимофія кількома рядками нижче: “Від істини відвернуть слух і навернуться до байок” (2 Тим. 4:4).
Та не лише до байок, до нескінченних брошур зі списками гріхів і рецептами пасок, з оповіданнями про чудеса і святині, з порадами старців і свідченнями їх шанувальниць – до всього того, що може бути добрим і доречним, але лише тоді, коли не затуляє собою головного тексту Церкви – Писання, а з ним і вчителів, як його хранителів, коментаторів і просто людей, які прагнули його читати і жити згідно з ним.
Автор: Андрій Десницький