Рішення Першого Вселенського собору не були відразу прийняті всіма християнами. Аріанство продовжувало руйнувати єдність віри в імперію, і в 381 році імператор Феодосій І Великий скликає в Константинополі (Царгороді) Другий Вселенський собор.
Скликання Собору було необхідним не лише для підтвердження догмата Нікейського Собору про Божество Ісуса Христа, але й ще для засудження лжевчення константинопольського архієпископа Македонія, який відкидав Божество третього Лиця Св. Трійці, Духа Святого; він учив, що Дух Святий не є Богом, і називав Його творінням або створеною силою, яка служить Богу Отцю і Богу Сину на кшталт ангелів.
Собор відкрився в травні 381 року в константинопольській Церкві Святої Ірини і закінчив роботу в липні того ж року. Імператор Феодосій був присутнім на його відкритті, але в соборних засіданнях ні його представники, ні він сам участі не брали.
На соборі були присутні 150 єпископів, в основному зі східної половини християнського світу, при цьому досить велика частина ієрархів відмовилася приїхати в Константинополь. Папу Римського Дамасія імператор Феодосій про відкриття Собору навіть не сповіщав. Не дивлячись на це все Церква визнала авторитет цього собору.
На цьому Собору були присутні два блискучі теологи Григорій Ніський (брат Василія Великого) та Григорій Богослов. 36 єпископів, прихильників Македонія, покинули собор, не погодившись підтримати Нікейський Символ Віри. Головували на Соборі Мелетій Антіохійський, який незабаром після початку роботи Собору помер, і його замінив Григорій Назіанзін (ок.330-ок. 390), відомий у Церкві під ім’ям Богослова, а після того, як і він покинув Собор – Нектарій, наступник Григорія на Константинопольській кафедрі.
На Соборі єресь Македонія була засуджена і відкинута. Собор одностайно затвердив догмат про те, що Дух Святий є не службова істота, але “Господь Животворчий, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава“. Іншими словами, Собором було затверджене те, що всі Особи Пресвятої Трійці рівні між собою.
Собор також змінив і доповнив п’ятьма членами Нікейський Символ Віри, з метою спростування єресі, яка викликала необхідність скликання Собору.
У вченні про Бога Отця в Нікейському Символі Віри після слова “Творця” було додано “неба і землі”. У вченні про Сина Божого після слів “що від Отця народився” були замінені слова “Бога від Бога” словами “перше всіх віків”. За наявності в Символі слів “Бога істинного від Бога істинного” вираз “Бога від Бога” було в певному роді повторенням, яке було виключено з тексту. При цьому були опущені слова “на небі і на землі”, що йшли “через Нього все сталося”.
У вченні про Сина Божого, що міститься в Нікейському Символі, Собором вставлені деякі слова (виділені жирним шрифтом), що ясніше виражають православне вчення про тілесне єство Боголюдини, яке спрямоване проти певних єресей: “Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, І став чоловіком. І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день, як було написано. І вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця“.
Нікейський символ закінчувався словами “(Вірую) і в Духа Святого”. У Символі, прийнятому Першим Вселенським Собором, не говорилося про Божественну гідність Святого Духа, тому що духоборчої єресі тоді ще не було.
Другий Вселенський Собор доповнив його, приєднавши до нього вчення про Святий Дух, про Церкву, про хрещення, про воскресіння мертвих і про “життя будучого віку”; виклад вчення про ці істини віри і складає зміст 8, 9, 10, 11 і 12 членів Нікеоцаргородського Символу Віри. Як можна побачити, діяльність Другого Вселенського собору не була спрямована на відміну чи зміну по суті Нікейського Символу Віри, вона лише більш повно і визначено розкрила вчення, що міститься в ньому.
Тим самим був остаточно затверджений Нікеоцаргородський Символ віри, який служить керівництвом для Церкви на всі часи[2].
На Другому соборі також уперше була затверджена пентархія – п’ятірка головних єпископських кафедр (Помісних Церков) християнського світу, які розташовувалися за принципом “першості честі”: Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим. До цього часу друге місце в ієрархії Церков займала Александрія, тому порядок був таким: Рим, Александрія, Антіохія, Єрусалим. Але у зв’язку з тим, що Константинополь став місцеперебуванням імператора і столицею, авторитет Константинопольського архієпископа почав зростати, і 3-е правило Другого Вселенського Собору висунуло Константинополь на друге місце вслід за Римом, мотивувавши це тим, що Константинополь – Новий Рим.
Це правило спочатку не було визнане Римськими папами. Тим самим був покладений початок церковно-правовій полеміці, а фактично – розділенню Церкви на Східну та Західну. Рим прийняв старшинство Константинополя після Риму лише на ІV Латеранському соборі 1215 року за часів латинської імперії Константинополя, створеної після Четвертого хрестового походу.
З інших постанов, які були прийняті на Соборі, варто відзначити заборону єпископам одних помісних церков втручатися в справи інших церков.
Також на закінченні Собору була ухвалена форма церковного суду і прийняття єретиків у церковну спільноту після розкаяння: одних через хрещення, других через миропомазання – залежно від конкретних обставин.
[2] Повний текст Нікеоцаргородського Символу Віри Ви можете дізнатися з Додатку 2