В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Уся проблема нашого християнського життя, за великим рахунком, зводиться до однієї трагічно-нез’ясовної для нас проблеми, на яку вказує нам сьогодні Сам Спаситель: «Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24). Не можемо, але – потаємно все одно бажаємо! Не повинні, якщо ми – християни, але іноді так хочеться жити за принципом, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі!
Саме собою зрозуміло, що хочемо-то ми не якихось там екзотичних пристрастей і переживань. Голос «древнього змія», що від початку часів спокушає нас, ніколи не називає речі своїми іменами, він віддає перевагу іншій термінології. Спокусник спокушає нас не заморськими глянсовими красунями і скринями, повними золотих піастрів, він знову і знову каже нам про «прості людські радощі», про «нормальне життєве щастя». Ворог роду людського добре знає, що легко зважитися на боротьбу з «чадом похоті» і дуже, дуже важко не піддатися спокусі цих самих «життєвих радощів»! Тому, щоб згубити таку людину, як, скажімо, я, йому не треба витрачатися на скриню із золотом, йому досить мені вселити, що всі мої бажання – законні, що оскільки я – людина, то ніщо людське мені не має бути чуже, а тому всяка моя похіть природна і на цій простій основі має бути виконана.
А далі все йде як по маслу, точнісінько як у відомій казці: «Не хочу бути дворянкою, а хочу бути царицею». Тобто бажання наші не зупиняються на досягнутому, але переходять «від сили в силу» (Пс. 83:8), і якщо ще вчора був занадто рідким суп, сьогодні стали замалими перли. І все це під «покірливим» прапором «простого людського щастя!»
Для того, щоб зупинити цю ескалацію бажань, для того, щоб повернути людину, спокушену спокусником, на її духовну батьківщину, у Царство Небесне, наш Господь каже нам сьогодні слова, які важко упокорено вмістити гордому людському розуму: «Задля цього кажу вам: не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло – за одяг?» (Мф. 6:25) Зупинимо обурене питання, що вже кипить у «обуреному розумі»! Наш Спаситель не наказує нам ходити голяка і відмовлятися від їжі, Він закликає нас не ставати рабами світу цього і не забувати, що справжня мета нашого життя – не обслуговування своїх нескінченно зростаючих потреб, а невпинний розвиток «до міри зростання в нас повноти Христової; щоб ми не були більше дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення за людським лукавством і підступами хитрого зваблювання» (Еф. 4:13,14).
Нам належить стати християнами, тобто Христовими, не за назвою тільки – таке право дає простий факт хрещення, – але по суті і внутрішньому змісту. Щоб на Небі, тобто в Божому світі, нам було добре і радісно після неминучого переходу туди, необхідно тут, у світі земному, нехай потихеньку, нехай повільно, але відмовлятися від земного, тлінного і вирощувати в собі поки що слабкі паростки благодаті Духа Святого, чудові Його дари, про які апостол Павло пише, що вони суть «любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5:22,23).
Нас чекають два господаря, які рівно претендують на нашу прихильність. Один з них, вкрадливо вже давно обіцяє то повне уподібнення деяким невідомим богам (Бут. 3:5), то «всі царства світу і славу їхню» (Мф. 4:8) разом. В обмін він вимагає нашу душу. Усю цілком, без залишку.
Інший – хоче того ж. Він теж вимагає віддати Йому усе, що є в людини, усе, чим сама людина може вільно розпорядитися. Він прямо каже: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22:37), бо ні розум, ні здоров’я, ні саме життя людині не належать, вони – дар Божий. Віддати можна тільки свою любов, тільки своє серце, бо насильно любити не змусиш, як не намагайся.
І у відповідь на загальну і вірну любов Господар обіцяє нам не лише скорботу і сльози у світі цьому «перелюбному і грішному» (Мк. 8:38), не лише гоніння, ненависть і вбивство (Ін. 16:2), але і радість нескінченну, але і життя нев’януче, але і Світло Невечірнє у Домі Отця Свого, де «осель багато» (Ін. 14:2).
За нами – вибір. Нам самим визначати, чого ми хочемо і кому віримо. Нам самим і без сторонньої допомоги доведеться вибирати і сьогодні, і завтра, і на Страшному Суді Господньому. А вибирати завжди і важко, і страшно. От чому хочеться, щоб вибір цей за нас зробив хтось інший. От чому, сподіваючись на Царство Боже, ми все-таки не завжди і не враз готові пожертвувати земними радощами, благополуччям і безтурботністю, ситістю і спокоєм.
Проте ми і сходимося «до церкви» (1Кор. 11:18), щоб навчитися робити цей вибір, щоб зуміти, нарешті, принести цю жертву Богові, бо, за непомилковою Його обіцянкою, «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6:24). Служити доведеться – одному. Тому, кого ми виберемо самі. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 3 неділя після П’ятидесятниці