“Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати. Бо істинно кажу вам: доки існуватимуть небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все. Отже, якщо хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить того людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному. Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного” (Мф. 5:17-20).
Наступна частина Нагорної проповіді, яка йде до кінця 5-го розділу Євангелія від Матфея, присвячена з’ясуванню, що таке істинна любов. Для ясності Господь порівнює Своє вчення з існуючими у євреїв релігійними поглядами. Євреї, які звикли чути з вуст своїх законовчителів ґрунтовні міркування про обряди і звичаї, могли подумати, що Ісус Христос їм проповідує зовсім нове вчення, що йде врозріз із законом Мойсеєвим. Господь Ісус Христос пояснює в подальшій частині Своєї Нагорної проповіді, що Він проповідує не нове вчення, але розкриває глибший сенс вже відомих для них заповідей.
Старозавітний закон, не маючи благодатної сили, яка здатна до відродження, не міг привести людину до досконалості. Він не міг допомогти людині здолати зло всередині себе, але, головним чином, звертав увагу людини на її вчинки. При цьому старозавітні заповіді носили негативний характер: “Не вбивай… не перелюбствуй… не кради… не лжесвідчи”. Старозавітний закон був безсилий відновити духовну природу людини. Саме поняття праведності в той час було спрощеним. Людина, яка не скоїла грубих і явних злочинів, і дотримувалася приписів обрядового закону, вважалася праведною. Книжники і фарисеї чванилися своїм досконалим знанням усіх обрядів закону.
Відомо, що доки коріння дикої і шкідливої рослини залишається неушкодженим, підрізування його гілок тільки тимчасово стримує його поширення. Так само, поки пристрасті міцно сидять всередині людини – гріхи неминучі. Господь для того і прийшов у світ, щоб винищити саме коріння гріха в людині, відновити в ній пошкоджений образ Божій. У Новому Завіті лише зовнішнє і показне виконання приписів закону є недостатнім. Богові потрібна любов від чистого серця.
Про це і каже Господь Ісус Христос юдеям: “Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати” (Мф. 5:17). І далі Господь в наочних порівняннях показує, у чому полягає “виконання” або істинне здійснення закону. Господь зупиняється на заповідях, що забороняють вбивати, порушувати подружню вірність, а також на допущенні у євреїв клятви, помсту і ненависть до ворогів, і показує перевагу досконалої християнської любові.
“Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: “рака”[1], підлягає синедріону[2]; а хто скаже: “потвора”, підлягає геєні вогненній” (Мф. 5:21-22).
Шоста заповідь Мойсея забороняла віднімати життя в людини. Господь поглиблює сенс шостої заповіді і звертає увагу на ті злі почуття, які штовхають людину на вбивство, як то: гнів, злість і ненависть. По суті ці ж недобрі почуття підштовхують людину образити і принизити ближнього. Християнин повинен стримувати всякі прояви злості проти ближнього, як то – образливі і принизливі слова.
Щоб ми не тримали злості у своєму серці, Господь закликає нас прощати і поспішати миритися з кривдниками: “Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій. Мирися з суперником твоїм швидко, доки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. Істинно кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант[3]” (5:23-26).
Далі Господь зупиняється на сьомій старозавітній заповіді, яка свідчить: “Не перелюбствуй”, і звертає нашу увагу на ті нечисті почуття, які породжують подружню зраду та інші тілесні гріхи: “А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). Іншими словами, гріхи перелюбства чи розпусти зароджуються в серці людському. Тому всякі гріховні бажання слід припиняти при самому їх виникненні, не даючи їм можливості опанувати наші думки і волю.
Господь, Який бачить серце людське, знає, як важко людині боротися з тілесними спокусами, тому Він учить нас бути рішучими і нещадними до себе, коли бачимо, що хтось або щось штовхає нас на гріх. “Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну вогненну” (Мф. 5:29). Тут, звичайно, йде образна мова. Її можна перефразовувати так: якщо щось або хтось такий дорогий для тебе, як твоє власне око чи рука, але вони спокушають тебе, у такому разі рішуче позбався від цієї речі і припини всяке спілкування із спокусником. Краще тобі позбутися його дружби, ніж позбутися вічного життя.
Пояснивши, як боротися з гріховними бажаннями, Господь далі зупиняється на темі нерозривності шлюбу. До цієї ж теми Господь повертається у Своїй бесіді з саддукеями і пояснює, що в шлюбі здійснюється таємниця Божа, в якій двоє, – чоловік і дружина – стають одним тілом. Тому, “що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає” (Мф. 19:6). Іншими словами, нікому з людей не дано право розлучати. Раз обітниці дані, шлюбний союз звершений, подружжя повинне знаходити спільну мову і згладжувати розбіжності.
Після цього Господь повертається до теми гніву і зупиняється на одному з різновидів цієї пристрасті, яка у євреїв була узаконена у вигляді помсти. Для подолання її Господь дає християнам зброю любові, кажучи так:
“Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два. Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся. Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять? Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф. 5:38-48).
Допускаючи помсту, старозавітний закон фактично прагнув обмежити її. У разі, коли одна людина навмисно чи випадково спричиняла іншому якесь фізичне ушкодження, закон не дозволяв потерпілому безконтрольно віддавати злом кривдникові. Закон прагнув обмежити помсту, так би мовити, “за рівним принципом”: за вибите око – оком, за зуб – зубом і т. д. За часів Мойсеєвих закон, що обмежує помсту, був дуже своєчасний, бо без нього помста переходила всяку міру, і людина, яка ненавмисно нанесла іншому, збиток або якесь ушкодження, знаходилася в цілковитій небезпеці отримати будь-які ушкодження від розлюченого месника. Проте, обмеження помсти не вирішувало основного питання: як зовсім припинити ворожнечу між людьми.
Господь дає можливість винищити помсту на самому її початку. Для цієї мети Він повеліває прощати кривдників і не вступати з людьми в житейські суперечки: “Не противитися злу, але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу“. Як вогню не погасиш вогнем, так і злості не викорениш помстою. Єдина зброя проти зла – це любов. Може статися, що ближній і не відразу сповниться розуму через нашу поблажливість. Проте, головна мета досягнута: зло не поширилося на нас. Ми поступилися фізично, але перемогли духовно. За цю перемогу потрібно дякувати Богові – це вічна перемога.
Звичайно, словами “не опирайся злому” Христос не вчить капітулювати перед злом, визнавати за ним право на громадянство, як лукаво перетлумачує ці слова Христові письменник Л. Толстой. Тут Господь тільки забороняє зводити рахунки за особистими мотивами. У тих же випадках, коли здійснюється пряма зневага заповідей Божих, особливо, коли при цьому виникає спокуса для вірних, Господь повеліває боротися із злом, кажучи: “Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його… Якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох… Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар” (Мф. 18:15-17). Тобто – потрібно намагатися напоумити людину, яка грішить. Але якщо людина настільки закостеніла в гріху, що вже не піддається жодним умовлянням, то слід припинити з нею всякі відносини. Господь не дав Церкві іншої зброї проти непокірних, окрім заборони і відлучення.
На закінчення Свого вчення про подолання всякої ворожнечі і помсти Господь показує, у чому полягає найвищий прояв любові. Старозавітний закон був не чужий поняттю любові, але обмежував її по відношенню до ближніх (Лев. 19:17-18). Книжники лукаво доповнили веління любити ближніх дозволом ненавидіти тих, які не ближні, особливо ворогів. Господь пояснює, що любов до ближніх така елементарна, що навіть грішники здатні до неї. Від християнина очікується досконаліша любов, і Господь каже: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:44-45).
Таким чином, ми бачимо, як Господь у Своєму вченні подолання всіх різновидів гніву поступово зводить думку людини все вище і вище, наближаючи її до наслідування нескінченної любові Небесного Отця. Любов має багато форм і відтінків прояву. Самим елементарним проявом любові є недопущення злості проти людей, потім – подолання бажання помсти і зусилля простити кривдників; потім, більш вищими формами любові є лагідне терпіння прикростей від людей і надання допомоги тим, хто нам не подобається. Нарешті, почуття жалості до своїх ворогів, любов до ворогів, молитва за них і бажання для них добра є найвищими формами любові. Приклад такої досконалої любові нам показав Сам Господь Ісус Христос, коли на хресті лагідно молився за Своїх убивць.
Так у Нагорній проповіді Господь зводить християн на саму вершину чеснот: “Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий!” (Мф. 5:48). От ідеал, от найвища мета християнина – уподібнюватися своєму Небесному Отцеві! При цьому християнинові слід пам’ятати, що він сходить до досконалості не лише своїми стараннями, але, найголовніше, сприянням благодаті Духа Святого.
[1] Рака – нікчемна людина
[2] Синедріон – верховне судилище
[3] Кодрант – дрібна монета