Великим злом і спокусою для людини є звичка погано говорити про інших. Господь строго забороняє засуджувати:
“Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам. І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? Або, як скажеш братові твоєму: дай я витягну скалку з ока твого, коли колода в оці твоїм? Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого” (Мф. 7:1-5).
Ми знаємо, що духовне відродження не приходить саме собою. Воно вимагає строгої перевірки своїх вчинків, думок і почуттів, воно все побудоване на активному виправленні себе. Людина, яка щиро прагне жити по-християнськи, не може іноді не помічати в собі зародження недобрих думок, гріховних спонукань, які зароджуються в неї як би самі собою. Долаючи ці внутрішні спокуси, вона за особистим досвідом знає, якою важкою і напруженою буває боротьба зі своїми недоліками, як багато зусиль треба докласти, щоб стати благочестивим. Тому, істинний християнин завжди скромно думає про себе, вважає себе грішником, тужить про свою недосконалість і просить у Бога прощення своїх гріхів і допомоги стати краще. Таку щиру свідомість своєї недосконалості ми бачимо у всіх справжніх праведників. Наприклад, св. ап. Яків писав, що “всі ми багато грішимо” (Як. 3:2), а св. ап. Павло стверджував, що Господь прийшов врятувати грішників, серед яких він є першим (див. 1 Тим. 1:15). Св. ап. Іоан Богослов у таких словах засуджував тих, хто вважав себе безгрішним: “Коли кажемо, що ми не згрішили, то представляємо Його неправдомовним і слова Його немає в нас” (1 Ін. 1:10). Природно, що людина, яка всіма силами піклується про своє виправлення, не цікавитиметься чужими гріхами, тим більше – знаходити задоволення в їх розголошуванні.
Проте, люди, які тільки поверхнево знають Євангельське вчення і не живуть по-християнськи, часто бувають дуже гострозорими на чужі недоліки і насолоджуються, кажучи погано про інших. Засудження є перша ознака відсутності в людині справжнього духовного життя. Ще гірше виходить, коли недбайливий грішник у своєму духовному засліпленні береться повчати інших. Господь запитує такого лицеміра: “Як скажеш братові твоєму: дай я витягну скалку з ока твого, коли колода в оці твоїм?” Під “колодою” можна розуміти відсутність у людині, яка береться осуджувати, духовної чуйності, – її моральне огрубіння. Якби вона піклувалася про очищення своєї совісті і з досвіду знала всю складність шляху праведності, то вона не посміла би пропонувати іншому своїх жалюгідних послуг. Адже і хворому не властиво братися за лікування інших!
Отже, за словами Господніми, відсутність духовної чуйності настільки гірша за інші недоліки, наскільки колода важча за скалку. Подібну духовну сліпоту виявили юдейські вожді часів земного життя Спасителя – книжники і фарисеї. Нещадно засуджуючи всіх, вони тільки себе вважали праведними. Навіть у Христа вони знаходили недоліки і всенародно Його засуджували за те, що Він порушує суботній спокій, їсть разом з митарями і грішниками! Їх не зупиняло те, що Господь усе це робив для спасіння людей. Книжники і фарисеї скрупульозно піклувалися про всякі обрядові дрібниці – про ритуальне очищення посуду і меблів, про сплату десятини з м’яти і анісу, і, у той же час, без жодного докору сумління лицемірили, ненавиділи і кривдили людей (див. 23-й розділ Євангелія від Матфея). Дійшовши до крайнього затьмарення, вони засудили на хресну смерть Спасителя світу, а потім перед народом обмовили Його воскресіння з мертвих. При всьому цьому, вони продовжували ходити в храм і напоказ довго молитися! Недивно тому, що і тепер, як тоді і у всі часи, подібні до них самовдоволені лицеміри знайдуть причини засуджувати інших.
Апостол Яків пояснює, що право судити належить тільки Богові. Він єдиний є Законодавець і Суддя. Усі ж люди, без виключення, будучи грішниками, є Його підсудними. Тому, людина, яка осуджує ближніх, надає собі звання судді і цим важко грішить (Як. 4:11). Господь говорить, що чим більш суворо людина судить людей, тим більш суворо вона буде судима Господом.
Звичка засуджувати інших пустила глибоке коріння в сучасному суспільстві. Нерідко, найбезневинніша розмова на будь-яку тему переходить до засудження знайомих. Потрібно пам’ятати, що гріх є духовна отрута. Як люди, які мають справу з отрутою, завжди знаходяться в небезпеці отруїти себе від необережного дотику чи від вдихання її випарів, так і люди, які люблять перебирати недоліки своїх ближніх, стикаються з духовною отрутою і тим самим отруюють себе. Тому недивно, що вони поступово сповнюються злом, яке засуджують.
Забороняючи засуджувати, Господь далі пояснює, що незасудження не означає байдужого ставлення до зла і до того, що відбувається навколо людини. Господь не хоче, щоб ми байдуже допускали гріховні звичаї у своєму середовищі чи щоб давали грішникам однаковий доступ до святині разом з праведними. Господь каже: “Не давайте святого псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми” (Мф. 7:6). Тут Господь називає псами і свинями людей, які морально опустилися, стали вульгарними і нездібними до виправлення. Християнинові потрібно остерігатися таких людей: не розкривати їм глибоких істин християнської віри, не допускати їх до церковних Таїнств. Інакше вони висміють це святе і осквернять. Не слід також ділитися з цинічними людьми своїми потаємними переживаннями, розкривати перед ними свою душу, щоб вони, за виразом Спасителя, “не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не пороздирали й вас” (Мф. 7:6). Таким чином, у цій частині Нагорної проповіді Господь застерігає нас проти двох крайнощів: байдужості до зла і засудження ближніх.