В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
В одній з книг відомого православного публіциста ієромонаха Серафима Роуза розповідається про одну американську екзотичну секту, адепти якої вірують у швидке пришестя на землю цілого сонмища літаючих тарілок. На цьому «сервізі» космічного посуду прибудуть до нас добрі інопланетяни, щоб забрати із собою у свій прекрасний світ усіх членів цієї секти, тоді як інші жителі землі, не просвічені «тарілковою» вірою, природно, загинуть від війн, природних катаклізмів і жахливих епідемій.
Загалом недивно, що існують люди, які сповідують «тарілковий» порятунок, – є на світі і ще більше екзотичні культи. Що далеко ходити – у Росії була секта «дирників» або «диромолів», які молилися на діру, зроблену в східній стіні будинку. Не це вражає. Вражає інтенсивність віри: одна жінка, що очікує «тарілкового» десанту, повідомила здивованого автора, що пришестя інопланетян очікується членами секти буквально з хвилини на хвилину, при цьому сама вона настільки упевнена в цьому, що ніколи не купує великі тюбики із зубною пастою, а завжди тільки маленькі: «Адже все одно не встигну використати до кінця». Воістину, «і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри»! Мимоволі позаздриш «тарілковим» сектантам: от би і нам, християнам, вірити з такою ж всепереможною силою в явлені нам богоодкровенні істини, як ці божевільні вірують у своїх інопланетян.
Сьогоднішнє Євангеліє якраз про це. Христос здивований вірою язичника, вірою римського сотника, бо Він не зустрічався ні з чим схожим навіть у Своєму народі, в тому самому народі, якому була відкрита уся істина про Бога, в богообраному народі. Тому що богообраний народ, за словами Самого Спасителя, відкидає «заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання» (Мк. 7:9), тому що народ цей зробив непомітно для самого себе жахливу підміну: він став поклонятися не Богові, Який дав Закон, а самому Закону як Богові. Не любов і співчуття, не жалість і солідарність, а неухильне виконання правил стало для євреїв предметом поклоніння. А тому і віра їх, що не знаходить підтвердження в живому і теплому почутті, потребувала постійних доказів, у безперестанних «матеріальних» свідченнях: «Даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12), – значить, я свій! значить, право маю!
Проте Церква пропонує нам сьогодні згадати цей євангельський епізод не для того, щоб у черговий раз кинути камінь у ненависних фарисеїв. Церква ставить перед очима нашої душі ніби дзеркало, щоб ми, новий Ізраїль, ми, «рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення» (1Пет. 2:9), вглядівшись пильно в це дзеркало Євангелія, запитали б себе: чи так ми віруємо, як цей римський сотник, або віра наша не простягається далі за фарисейську? Що нам насправді важливіше: Смерть і Воскресіння нашого Спасителя або камінчик з могили святого, поясочок з надрукованою на ньому молитвою, вода зі «святого» джерела? Не так давно одна черниця прислала мені пісочок, витягнутий з «Божих печер», зі словами: «Прийде час, тільки цим пісочком і спасетеся!» Господи, помилуй! Не покаянням, не молитвою, не причастям Святих Христових Тайн, а – пісочком. Одна біда, не вказала, як цим пісочком «спасатися»: вживати чи голову посипати?
Римський сотник довіряє Богові настільки, що відмовляється бути свідком дива зцілення. А ми з вами уподібнилися тим, про кого апостол Павло сказав: «Бо й юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство» (1Кор. 1:22,23). Нам, як і юдеям, подавай чудеса! А якщо їх немає, ми готові їх і самі придумати: усе не біда, для користі ж справи стараємося! І вже не те диво, що я сам навернувся від невіри до віри, і вже не те диво, що в колись безбожному місті на порожньому місці виник храм, і вже не те диво, що Церква, гнана і знищувана, розіп’ята і майже втрачена, відроджується, як фенікс з попелу.
Римський сотник, чужоземець і язичник, просить Господа: «Промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8:8). А для нас, бідолашних, усі слова давно сказані, Євангеліє записане і надруковане мільярдними накладами, а нам – усе мало! Нам подавай вогонь з неба! От чому так легко багато хто з нас повірив, що причина погибелі людини не в її численних гріхах, а в тому, який номер їй присвоять у податковому управлінні. Адже ледь до розколу церковного справа не дійшла! А все через те, що замість простого і довірливого серця в нашій пропащій істоті торжествує хибний розум, а все через те, що ми не Богові довіряємо, а «переданням старців»!
Отже не лише до фарисеїв, але і до нас, що живуть у двадцять першому столітті після Різдва Христового, звернені ці слова Спасителя: «А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:12). І потрібно б нам зрозуміти, якщо ми віримо в рятівну силу піску чи каменю, так ми з піском і каменем і залишимося. Що каже нам Господь? «Іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі» (Мф. 8:13). Вірував у камінчики – з ними і будеш. Довіряв Богові – Він тебе не залишить. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці