В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Багато кому з нас, стомленим боротьбою зі своїми власними гріхами, іноді може здатися, що далеко не до всякого Господь готовий прийти в дім, як Він готовий був відвідати будинок сотника, щоб зцілити його розслабленого слугу. Ворог нашого спасіння, що завжди гострозоро стежить за будь-яким нашим сумнівом, за будь-якою слабкістю нашою, намагається в скрутні хвилини запевнити нас, що не для кожного звучить рятівний заклик Божий. Гріх нашіптує, ніби не кожна душа гідна благодаті віри. А значить, не зі всякого і запитає Господь, а тільки з тих, хто цією благодаттю був рясно Ним обдарований. Швидше за все, саме так думає більшість людей, утішаючи себе ледачою думкою: «Ми люди маленькі, з нас-то що візьмеш! Адже це Бог вибирає, кого покликати до Себе, кого спасти, а кого і за бортом залишити. От і Сам Христос каже Своїм учням: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15:16). У чому ж тоді наша свобода, якщо сказано: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його» (Ін. 6:44)? Добре, якщо Отець залучить, а ну як ні?..» І, подібно до первосвященика Захарії, ми готові спокушати Бога нескінченними питаннями: «З чого я пізнаю це?» (Лк. 1:18).
По чому я дізнаюся, Господи, що віра моя – справжня, а не відноситься до розряду помилок і ілюзій, і сам я – не лише роблю вигляд, не лише прикидаюся віруючим і вірним, але і насправді є таким? По чому я дізнаюся, Господи, що Ти – існуєш і Тобі, Такому великому, є діло до мене, такого маленького і нікчемного, якщо навіть Ангел не являвся мені, як первосвященикові Захарії, щоб викрити в гріху маловір’я і тим самим зміцнити у вірі?
Може, і справді, не до кожного Господь приходить у дім. Тим більше що далеко не кожен готовий, подібно до римського сотника із сьогоднішнього євангельського уривка, мужньо сказати своєму Богові: «Достатньо мені благодать Твоєї, Господи! Вистачить з мене тих милостей і щедрот, які Ти вже вилив на душу мою, бо «я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій!» Цьому упокорюванню віри, цій готовності понести хрест разом із Спасителем, цій рішучості співпрацювати з Богом, мужньо проходячи свою частину шляху, дивується не лише людина, тут дивується і Сам Вседержитель. «Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри» (Мф. 8:10). Навіть серед вірних і відданих, навіть серед обдарованих сугубою благодаттю, серед народу, усиновленого Богом, не знайшлося людей, віруючих так глибоко, так самовіддано, як цей окупант-язичник.
Де ж справедливість? Де ж рівні стартові умови, якщо одному дається така віра, яка і не снилася цілому народові і, мабуть, дійсно здатна рухати гори? Хіба римський сотник заслужив такий царський подарунок? Хіба він чимось краще за будь-якого ревнителя Закону Божого, та хоч і того ж фарисея?
Річ у тому, що Бог усім дає порівну. «Бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45). Бо Він, як птах, «збирає пташенят своїх під крила» (Мф. 23:37). Бо Він не хоче «смерти грішника» (Єз. 33:11). І в цьому сенсі – ми всі рівні. І святий, і грішник у рівній мірі наділені можливістю спасти свою душу. І мученики і сповідники Христові, які пролили свою кров за віру в Сина Божого, і розсудливий розбійник, що пролив чужу кров, рівно «прийдуть від сходу і заходу, від півночі й півдня, і возляжуть у Царстві Божому» (Лк. 13:29), проте лише в тому випадку, якщо захочуть цього, якщо зможуть вмістити викладену благодать віри.
Найважче це зробити тим, хто, нехтуючи рятівними зусиллями, сподівається набути Царства Небесне за правом народження і тільки на тій основі, що, як вони самі говорять про себе, «отця маємо Авраама». Важко для них тому, по-перше, тому що «Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3:9), а по-друге, тому що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). Спасіння людини завжди здійснюється спільними зусиллями, співпрацею або, як кажуть богослови, синергією Бога і людини, коли у відповідь на Божу любов займається вогонь любові людської. А любов, жалість, співчуття самі по собі здатні творити дива зцілення, «тому що Бог є любов» (1Ін. 4:8), а там, де любов, там і Бог.
У римського сотника все вийшло через те, що він сподівався на Бога. А ще й тому все вийшло в нього, і розслаблений слуга став здоровим, що заступник сам вірував у дієвість свого заступництва, своєї молитви. «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19:12), – от він і «вмістив» стільки, скільки змогло прийняти його серце, його широка душа.
«Бо без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34): всякий бери, скільки зможеш прийняти. І як вірував ти, нехай буде тобі». Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці