Дві абсолютно різних людини. Один буквально з перших днів проповіді Христової йде за Ним; другий бореться проти Нього усіма доступними засобами, поки явне диво – зустріч з Гнаним – не перевертає його життя. Один – простий, зовсім невчений, рибалка; другий – знавець закону, книжник, що отримав хорошу освіту, вихований «при ногах Гамаліїла» (Діян. 22:3). Один – сімейний, що мав тещу, яку зцілив від хвороби Господь, другий – палкий проповідник дівоцтва, що притому викладав вірним правила достовірно християнського шлюбу.

Дві різних людини, чия пам’ять святкується в один день, настільки тісно пов’язані між собою і цією пам’яттю, і спільним життям, і спільною справою, що свідомість церковної людини найчастіше і сприймає їх мало не як єдине ціле. І на іконах вони найчастіше зображаються теж разом, немов два брати.

Апостоли Петро і Павло. Що їх, таких різних, зробило такими схожими, таких далеких – такими близькими?

Слабкість? Перший відрікся в момент легкодухості, другий був переконаний, що служить Богові, віддаючи християн на смерть.

Сила? Перший, покаявшись, у своєму служінні Христу не боявся нічого і нікого, був настільки пройнятий цим духом покаяння і упокорювання, що і тяжкої смерті – розп’яття – вважав себе негідним, але вимагав бути розіп’ятим вниз головою. Другий, після зустрічі із Спасителем на шляху в Дамаск, стає проповідником Євангелія, готовим благовіствувати і ближнім і далеким, для усіх ставати усім, тужити з кожним, хто тужить, співчувати кожному, хто страждає, і немає, здається, такої сили на землі, яка могла б перешкодити йому, зупинити його – будь то дикі звірі, з якими він боровся в Ефесі, або буря і глибина морська, або хвороба, що вражає його плоть.

Ні, не слабкість або сила так зріднили їх. Зріднила, зробила їх братами любов Христова до них і їх любов до Христа.

Немає людини, якої б не любив Господь. Але небагато виявляються здатними відчути цю любов, а ще менше тих, хто по-справжньому відгукується на неї. І розуміє людина, що любить її Христос, і усвідомлює, що немає нікого, хто був би їй ближче, кому б вона ще була так дорога, хто так піклувався б про неї і так цінував її. Розуміє. Але не готова цій любові відкрити своє серце до кінця. Адже вона, якщо не покладати їй жодної межі, не ставити перешкод у неї на шляху, абсолютно все змінить у нас, змусить стати іншими, жити життям абсолютно іншим. І ми опираємося їй: помічаємо її лише частково, в якусь комфортну для нас міру, забуваємо про неї, коли нам зручно, відвертаємося від неї, не чуємо, коли вона стукається в наше серце, лагідно просячи впустити. І так само ми обмежуємо свій власний на неї відгук: відмірюємо, скільки кроків можемо пройти їй назустріч, визначаємо, що прийнятно і що неприйнятно для нас в слідуванні за Христом, торгуємося – так, на жаль, часом саме так! – зі своєю совістю, намагаючись переконати її в тому, що те, чого вона від нас вимагає, – «це занадто», це крайність, можна задовольнити її запити і чимось істотно меншим.

А Петро і Павло дали любові Божій наповнити себе цілком, віддатися їй так, як вітрило віддається вітру, не піклуючись про те, чи віє він лише ледве відчутно або ж переростає в грізну бурю. Вони не провели жодної межі між собою і Христом, не ставили жодних заслонів, не говорили ні про що: «Це моє, Господи, не забирай, не віднімай, залиш його мені». Дійсно, як каже преподобний авва Дорофій: коли людина відмовляється від чогось заради Христа, то Христос Сам буває для неї замість того, чого вона себе добровільно позбавила. Апостоли відмовилися заради Христа від усього, і Він став для них головним і невід’ємним навіки скарбом, усе замінив і наповнив в їх житті Собою.

І такою ж всезагальною була їх любов до Христа – що б’є, немов джерело, у серці, що переливається через край, не може ховатися усередині, рветься назовні.

І така сама – любов до людей: як не любити їх, коли їх любить Господь?! І цій любові вони теж не покладали в собі межі, але йшли на все, знаючи, що і смерть не розлучить їх ні з Богом, ні з тими, кого Він їм довірив, кого доручив.

І коли ми називаємо їх первоверховними, то не особливе їх положення, не авторитет, ні навіть сукупність усіх подвигів і трудів повинні мати на увазі, а саме це: той верх, ту висоту любові, до якої вони піднялись, ту невиразну оком, але вгадувану серцем область, де вони так з’єдналися, що згадуємо ми їх нині разом.

Таких різних, таких спочатку несхожих, таких колись чужих, але які перетворилися згодом на братів, у два сосуди, що повідомляються, в яких один вміст – Божественна любов.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: День Петра і Павла