В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Звичайно ж, легше сказати людині: “Встань, візьми постіль твою та йди у дім твій”. В усякому разі, нам би так хотілося. Нам би хотілося, щоб щастя, удача, здоров’я – все те, до чого тільки і прагнуть наша душа і наше тіло, дісталося нам легко і просто, як колись дісталося нам саме життя наше. Дарма – і без всяких зусиль з нашого боку. Хто і коли побажає самому собі і своїм близьким і улюбленим скорботу, випробування, хвороби? Хто і коли скаже Господові: “Випробуй мене, дай мені Хрест”? Сама думка про таке прохання мало того, що жахає, вона по суті своїй гріховна, бо непокірлива і гордовита. Та і Сам Господь у молитві, якої Він навчив Своїх учнів, прямо каже нам: “Моліться ж так: …не введи нас у спокусу…” Не введи в спокусу… Значить, не дай випробування не під силу або, ще точніше, не випробовуй, бо я випробування через мою слабкість не витримаю!

Але це упокорене сповідання власної слабкості не виключає, звичайно, іншого. Воно не виключає переконаності християн у тому, що всім їм належить докладати чималих зусиль для того, щоб перетворитися з розслаблених, рихлих і немічних у мужніх, твердих волею, відважних синів Царства Божого. Для того, щоб нам стати такими, Бог дає нам удосконалити, загартувати свою душу у випробуваннях і скорботі.

Навіщо людині хвороба і страждання? Бог ні хвороби, ні страждання не творив. Але Він і хворобу, і будь-яку скорботу, і всяке страждання, що виникає в нашому житті зовсім не через те, що Бог їх послав, а через те, що хвороба, скорбота і страждання – неминучі супутники нашого падіння, нашого гріха. От їх милосердний Бог перетворює нам на духовну користь. Таким чином, навіть зло у тому світі, який Бог любить, Його милосердям і співчуттям служить зрештою добру – спасінню душі пропащої людини. Про це пише апостол Павло: “А коли примножився гріх, стало більше благодаті” (Рим. 5:20).

Тому і хвороби, і скорбота, і навіть падіння наші, якщо вони послужать множенню покутної скорботи в наших душах, можуть, при благодатній допомозі Божій, стати початком, відправною точкою нашого шляху в Царство Боже.

От чому Господь, замість того щоб сказати розслабленому: «Встань, візьми постіль твою та йди у дім твій», каже йому несподіване: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!». Людина просить про зцілення, а Спаситель відповідає на її прохання нагадуванням про гріхи.

Саме так усе і відбувається в нашому житті. Ми, якщо бути чесними, насправді-то мріємо про вічну молодість і про вічне здоров’я зовсім не на Небі, а на цій от грішній землі. Нам насправді-то подавай щастя і спокій тут і зараз. А наш Спаситель тягне нас в якісь захмарні височини. Нам хочеться удома посидіти, у своєму тихому запорошеному кутку, а нам кажуть: “Не дозволяй душі лінуватися! Душа мусить працювати!” Нам усе здається, що наша гріховність у тому і проявляється, що ми брешемо і заздримо безперервно, а насправді глибинний і сумний наш розрив з Богом полягає в тому, що ми жадаємо земного, а Господь приготував нам Небо.

“Але скажу вам, браття, що плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління” (1Кор. 15:50), – каже нам апостол Павло. І означає це тільки одне: все б змінилося в нашому житті, якби ми хоч малу долю тих зусиль, які витрачаємо на оздоровлення і прикрасу тіла, направили б на покаяння, на відновлення своєї душі, що гине.

Розслаблений благав Христа про зцілення, а отримав прощення гріхів. Давайте ж і ми, навчені сьогоднішнім Євангелієм, постараємося звертати свою увагу на те, про що ми просимо Господа. Давайте не забуватимемо, що тіло все одно зітліє, тоді як душа перебуває навіки. Давайте спробуємо навчитися молитися про головне і просити вічного. Тоді, можливо, і нам прозвучить Слово Боже: “Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!” Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці