Що таке любов? Як визначити це почуття, таке різноманітне у своєму об’єкті та інтенсивності? Коли кажемо, наприклад: “Я люблю гарячу каву з молоком”, або: “Я люблю своїх дітей” – то ми виражаємо дуже різні почуття: у першому випадку ми просто висловлюємо свою перевагу до чогось, що приносить нам задоволення. У другому – свою батьківську прихильність до дорогих нашому серцю людей.
Любов до Бога витікає з почуття вдячності і благоговіння до Нього, а любов до нещасного, скажімо, до сироти – з почуття жалості і співчуття до неї. Любов між женихом і нареченою, росте із зовсім особливих почуттів, що мають біологічну основу. Любов до сім’ї, до свого народу і до Батьківщини знову ж таки містить у собі зовсім особливі різновиди цього доброго почуття. Звичайно, одна форма любові не виключає іншу. Можна любити когось за приємну зовнішність, а також за його душевні якості і, одночасно, жаліти його.
Любов переважно приходить природно, як би сама собою. Легко любити того, хто подобається чи зробив нам добро. Але іноді любов вимагає внутрішнього зусилля – коли, наприклад, потрібно любити людину, яка не подобається чи причинила нам зло.
Якщо слово “любов” виражає такі різні почуття – то, можливо, слід було б і називати його по-різному. У грецькій мові для цього існує три терміни: словом “ерос” позначається фізичний, тілесний потяг; словом “філіє” – дружні почуття, а словом “агапі” – високе, духовне кохання. Причому, змішувати ці терміни грецька мова не дозволяє.
Проте не можна заперечувати і те, що при всій відмінності різні види любові мають між собою і щось спільне, що об’єднує. Цим спільним є те приємне, радісне і світле почуття, яке воно доставляє. По суті природа любові – незбагненна: вона як би гість з того ідеального і прекрасного світу, до якого підсвідомо тягнеться наша душа, але який у своїй повноті і досконалості ще недоступний нам.
Іншою чудовою властивістю любові є те, що вона встановлює таємничий зв’язок, як би перекидає невидимий місток між люблячими істотами, так що їхні почуття і бажання починають передаватися один одному – причому абсолютно спонтанно і навіть на відстані. Кому незнайомі випадки в нашому житті, коли радість або горе коханої нами людини ми сприймали, як свої власні? Біблія ілюструє цю єднальну властивість любові на прикладі Іонафана і Давида. Іонафан, будучи царським сином, мав усі блага життя. Проте нічого не доставляло йому радощі, поки його друг Давид знаходився в небезпеці: Він “любив його [Давида], як свою душу” і, щоб допомогти йому, був готовий на будь-які жертви (див. 1 Цар. 20 роз.).
Ще любов має привабливу і творчу силу. Найяскравіше це спостерігається у взаємному потягу між двома закоханими. Біблія часто бере за приклад любов між женихом і нареченою, щоб показати любов між Богом і праведними людьми. Уся біблійна книга “Пісні Пісень” (імовірно, написана царем Соломоном) присвячений темі любові: “Поклади мене, як печатку, на серце твоє, як перстень, на руку твою: бо міцна, як смерть, любов; люті, як пекло, ревнощі; стріли її – стріли вогненні; вона полум’я дуже сильне. Великі води не можуть погасити любови, і ріки не заллють її. Якби хто давав усе багатство дому свого за любов, то він був би відкинутий із презирством“. (8:6-7).
Щоб викупити Рахиль, Яків працював для її батька Лавана довгих чотирнадцять років – і робив це з великою радістю, тому що сильно любив її (Бут. 29 роз). Любов Самсона до Даліди є прикладом всепоглинаючої сили цього почуття (Суд. 16 роз.).
Взагалі любов – це чудове почуття – навіть ще на своєму недосконалому рівні. Перші відблиски любові спостерігаються вже в царстві безрозсудних істот. Природна чи інстинктивна любов ґрунтується на взаємності і живиться зовнішніми виразами, послугами, задоволеннями. Вона з’являється у вигляді любові сімейної, спорідненої, племінної, дружньої і загальнолюдської. Вона зближує людей і об’єднує їх у суспільство.
Якщо Сам Бог є любов, то і Царство Його на Небі, вочевидь, усе дихає любов’ю. Ця любов, як сонячне світло, усе наповнює гармонією і радістю.
На жаль, наш земний світ ще далекий від цієї досконалості, і це небесне почуття в багатьох з нас ще в несформованому і неміцному стані. Іноді внаслідок нашої недосвідченості чи гріховності любов може прийняти неправильний напрям і принести більше шкоди, ніж користі. Іноді наша любов дуже слабка і не йде далі за просте добре почуття. Станься в ближнього якесь горе, коли дійсно вимагається наше співчуття і допомога – і тут-то наша любов як би випаровується і ми відвертаємося. Головною перешкодою до любові є егоїзм і самолюбність, якими кожен з нас заражений більшою чи меншою мірою. “І через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох“, – провіщав Господь про людей останнього часу (Мф. 24:12).
Якщо не приборкувати і не направляти фізичний потяг, то він може набути форми ганебної тваринної пристрасті, що не має нічого спільного із справжньою любов’ю. Відомий з Біблії випадок сильної, але нечистої “любові” Амнона (сина Давида) до Фамарі. Палаючи пристрастю до своєї зведеної сестри, Амнон не знаходив спокою. Він втратив інтерес до життя, перестав їсти, худнув. Нарешті, заманивши хитрістю Фамарь у свої покої, він опанував нею. І що ж? Задовольнивши свою пристрасть, він потім відчув відразу до тієї, без якої “не міг жити”, і навіть прогнав її від себе. “Потім зненавидів її Амнон величезною ненавистю, – каже Біблія, – так що ненависть, якою він зненавидів її, була сильнішою за любов, яку мав до неї” (2 Цар 13:15).
Любов, щоб бути міцною, повинна спиратися на такі почуття, як довіра, пошана, дружба… Важко любити того, кого не шануєш і кому не віриш. Добре, коли є спільність інтересів та ідеалів.
Батьківська любов теж потребує напряму і духовного очищення. Недобре, коли батьки роблять зі своїх дітей маленьких “божків” – потурають їхнім капризам, не приборкують їхні погані схильності. Звикнувши бути центром уваги, такі діти часто зростають розпещеними і непристосованими до життя людьми. В особі первосвященика Ілія Біблія показує нам приклад надмірної батьківської “любові”. Ілій не приборкував своїх двох синів, коли ті робили щось неправильно. Ставши священиками і допомагаючи батьку при храмі, вони кривдили людей, які приходили помолитися чи принести свої жертви Богові. Ілій бачив, що його діти поступають погано, але не наважувався покарати чи якось виправити. Врешті-решт, Бог покарав не лише його двох синів, але й самого первосвященика Ілія, позбавивши його нащадків, які могли служити при храмі (1 Цар.).
Ці й подібні приклади переконують у тому, що любов потребує самодисципліни і духовного напряму, інакше навіть найдобріші почуття можуть призвести до сумних результатів. Іншим недоліком нашої любові є те, що, виникаючи в нас з природних і сприятливих причин, вона непостійна і недосконала.
Як не любити тих, хто нам подобається і робить нам добро? Така інстинктивна природна любов не вимагає ніякого зусилля і не виробляє жодного духовного зростання. Тому: “Коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять?” (Мф. 5:46,47).
Але Бог хоче, щоб почуття любові удосконалювалося, міцніло в нас і наближало до Нього. Для цього: “любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних… Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф. 5:44,45,48).
Така досконала християнська любов не приходить сама собою. Вона вимагає, по-перше, внутрішнього зусилля, а по-друге, допомоги Святого Духа. Оскільки люди, які ще не оновлені духовно, не здатні піднятися до неї, то Господь називає її новою заповіддю: “Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:34,35).
Господь Ісус Христос і Його апостоли часто закликають любити один одного, бо любов – це особлива властивість істинного християнина: “Улюблені! Будемо любити один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов” (1 Ін. 4:7,8). І тут мірилом досконалості є міра нашої безкорисливості і самовідречення: чим чистіше і міцніше ми любимо, тим більше ми готові зробити заради коханого – аж до повного самопожертвування і віддачі свого життя. Про це Господь каже так: “Це є заповідь Моя, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам” (Ін. 15:12-14).
Про те, що здатність любити чистою християнською любов’ю приходить саме від Духа Святого свідчить ап. Павло, кажучи: “Плід же духа є: любов…”. (Гал. 5:22). Чудове те, що особливою властивістю першої християнської общини була саме міцна взаємна любов, яку подав віруючим Дух Святий, Котрий нещодавно зійшов на них:
“У людей, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне. Апостоли ж із великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса Христа; і велика благодать була на всіх них. Не було між ними жодного вбогого; бо всі, хто володів землею або домами, продавали їх, приносили гроші за продане і клали до ніг апостолів; і давалося кожному, хто чого потребував” (Діян. Ап. 4:32-35).
У налаштуванні віруючих з усією ясністю спостерігаються особливі ознаки любові: радість, внутрішнє просвітлення, натхнення і спільність почуттів (коли радощі чи скорбота одного сприймаються іншими, як власні). Якщо на нижчому рівні духовного розвитку ці ознаки відчуваються тільки зрідка і слабо, то на вищих рівнях вони проступають з усією силою і очевидністю.
Важливо пам’ятати, що справжня християнська любов не є природною властивістю нашої природи, але подається Духом Святим тим, які шукають і домагаються її. Преподобний Макарій так пише про невидиму дію благодаті Святого Духа в серці християнина: “Як бджола непомітно для людей будує стільники у вулику, так і благодать таємно творить свою любов у серці людському, змінюючи гіркоту на солодке, а жорстоке серце – в добре. І як майстер по сріблу, роблячи різьблення на блюді, поступово покриває його візерунками, і тільки після закінчення своєї роботи показує свою роботу в усій її красі. Так і істинний Художник Господь прикрашає різьбленням серця наші і таємничо оновлює їх, поки ми не переселимося з нашого тіла, і тоді виявиться краса нашої душі”.
Тоді як фізична любов для свого зміцнення потребує заохочення і зовнішніх сприятливих причин, духовна любов не залежить від зовнішніх умов: вона приходить таємничим шляхом від Бога і привертає серце людини до свого першоджерела. Тому людина, яка досягає успіху в любові, відчуває все більше жадання спілкування з Богом. Якщо фізична любов буває сильною та іноді спонукає людину на великий подвиг заради коханого, то незмірно сильніше буває духовна любов, яка тягне до Бога. Вона-то спонукала багатьох віруючих роздати потребуючим своє багатство, залишити вигідне громадське становище і присвятити життя Богові.
Випробовуючи сильний прилив цієї любові, апостол Павло писав: “Хто відлучить нас від любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?… Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 8:35-39).
Отже, здатність любити вкладена в нас нашим Творцем. На почутті любові ґрунтуються всі форми сімейного і громадського життя. Любов зближує людей, спонукає їх робити добро один одному, дає їм бадьорість, радість і мету в житті. Але однієї природної любові недостатньо. Щоб досягати успіху в цьому божественному почутті, потрібно примушувати себе любити і тих, хто не подобається чи чинить нам зло. Ця духовна любов поведе нас шляхом вдосконалення до свого першоджерела – Бога. Але потрібно пам’ятати, що без благодаті Духа Святого наше зіпсоване єство не здатне чисто любити.
Тому проситимемо і благатимемо Господа помножити в нас християнську любов. Бо тільки маючи цей скарб у серці, ми зможемо спокійніше ставитися до матеріальних благ, а, головне, ясно зрозуміємо і реально відчуємо, що спілкування з Богом – це найбільше благо і справжнє блаженство!