ЛЮБОВ ДО БОГА І ДО БЛИЖНІХ

Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:37-39).

Це чудовий вислів у максимально стислій і зрозумілій формі передає суть вчення Священного Писання, як пояснив Господь наш Ісус Христос: “На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки” (Мф. 22:40).

Але відразу ж виникає питання: оскільки любов – це цілісне почуття, то чи не простіше сказати “люби всіх”, і тоді все зведеться до єдиної заповіді. Як побачимо далі, любов до Творця повинна займати особливо священне місце в нашому серці, щоб наша любов до творіння не стала ідолопоклонством. Саме любов до Бога ушляхетнює, направляє і зігріває всі інші прояви цього доброго почуття.

Якщо все вчення Писання зводиться до двох коротких заповідей, чи означає це, що решта в ньому надмірна? Ні, бо під простотою заповідей ховається велика глибина. Навчитися по-справжньому і правильно любити – це наука з наук, бо любов “є сукупністю довершености” (Кoл. 3:14). Мета Писання зводиться до того, щоб і повчаннями, застосованими до різних випадків, і живими прикладами навчити нас правильно і по-справжньому любити.

І в першу чергу потрібно навчитися любити Бога так, щоб це почуття наповнило і перетворило всю нашу істоту – осявало наші думки, зігрівало серце, направляло волю і всі наші вчинки – словом, щоб Бог був для нас найбажанішим і найголовнішим у житті. Любити ближніх теж важливо, але не так сильно, як Бога, а лише як самих себе.

Авва Дорофій наступним прикладом ілюструє взаємовідношення між любов’ю до Бога і любов’ю до людей. “Уявимо собі, – казав він, – велике коло. Припустимо, що коло – це наш світ, сама середина кола – Бог; а точки на радіусах кола – це люди. Одні з них ближче до центру, тобто до Бога, інші – далі від Нього. У міру того як люди наближаються до середини кола своєю любов’ю до Бога, у такій же мірі вони наближаються і один до одного, і навпаки: віддаляючись один від одного своєю неприязню, вони одночасно віддаляються і від Бога. Таке єство любові: наскільки з’єднуємося з ближнім, настільки з’єднуємося і з Богом”.

Хоча Бог і мешкає в неприступному світі, але в той же час як наш Отець і Спаситель, Він близький кожному з нас. Тому ми можемо і повинні прагнути любити Його. От кілька конкретних прикладів.

  • Коли ми любимо когось, то ми бажаємо бути з коханим і дуже нудьгуємо при розлуці. Так само, якщо ми дійсно любимо Бога, то нам має бути приємним спілкуватися з Ним. Наприклад, молячись, ми входимо з Ним в якійсь мірі таємничий, але відчутний і реальний контакт. Молитися ж можна всюди і завжди – і наодинці вдома, і на роботі, і дорогою, і на лоні природи. Людина удостоюється особливої близькості до Бога, коли молиться не одна, бо як Господь обіцяв: “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18:20). Спілкуючись постійно з Богом у молитві, віруюча людина поступово сама стає живим храмом, як пояснює ап. Павло: “Хіба не знаєте, що тіла ваші є храм Святого Духа, Який живе у вас?” (1 Кор. 6:19) і, таким чином, ця людина завжди перебуває з Улюбленим.
  • Коли ми любимо когось, ми боїмося засмутити його чим-небудь і всі свої слова і дії направляємо до того, щоб догодити йому. Так само потрібно налаштувати себе благоговіти перед Богом (“боятися” Його) і всіляко остерігатися “засмутити” Його якимсь гріховним вчинком або думкою. “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей“, – сказав Христос (Ін. 14:15).
  • Коли ми сильно любимо когось, тоді його благополуччя і щастя стає для нас важливіше за наше власне благополуччя і щастя. Так само потрібно навчитися всі свої вчинки направляти до слави Божої і всіляко сприяти поширенню Його Царства Добра серед людей: “Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).
  • Любити Бога означає цілком віддати себе Його волі. Коли станеться якась прикрість або спіткає нас якесь випробування, потрібно вірити, що Бог допустив це заради нашої духовної користі і порятунку, – і не лише в плані вічності, але завжди “тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра” (Рим. 8:28). Іншими словами, коли в міцній вірі ми віддаємо себе Його волі, тоді все життєве, навіть нещастя і людські підступи, Він обертає на наше благо.
  • У важких обставинах нагадуватимемо собі, що Бог є любов. Заради нас, невдячних грішників, Він навіть віддав Сина Свого Єдинородного – “щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16).

Оскільки любов це відчутне і конкретне почуття, то, досліджуючи свої думки і налаштування, ми можемо вірно встановити, наскільки щира і міцна наша любов до Бога. Якщо, наприклад, ми отримуємо задоволення від поганих помислів, або злимося на когось, або сильно прив’язані до чогось земного, якщо нам не хочеться молитися і нудним здається Священне Писання, це означає і любов наша до Бога ще слабка і, можливо, навіть згасає. Тоді потрібно з’ясувати, чи не створили ми собі земного кумира, якому служимо більше за Творця, “бо де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21).

Спочатку наша любов до Бога може бути слабкою. Проте, якщо вона щира, то, подібно до іскри, вона може при сприянні Божому все більше і більше розгоратися, і тоді ця любов почне перетворювати наш внутрішній світ. Паралельно з внутрішнім оновленням змінюватимуться і наші поняття, і смаки, і градація цінностей. Те, що раніше нам здавалося цікавим і приємним, почне нам здаватися нудним і порожнім. Театру, танцям, кінофільмам ми почнемо віддавати перевагу хорошій книзі чи самітній молитві. Гроші, комфорт і різні земні блага почнуть нам здаватися другорядним, а піти в церкву чи зробити щось добре для іншого – справою важливою і приємною.

Тоді ми почнемо розуміти людей, які з почуття сильної любові до Бога роздавали своє майно, залишали своє земне положення і присвячували себе служінню Богові. Навіть більше цього, заради слави Божої вони добровільно терпіли всякі приниження, гоніння і навіть саму мученицьку смерть. Апостол Павло, наприклад, у молодості був заможним, мав блискучу освіту. Як римському громадянинові йому були всі двері відкритими. Проте всім цим він знехтував і добровільно піддав себе численним працям, гонінням, позбавленням і скорботам заради проповіді Євангелія.

Найчудовішим є те, що він шанував для себе честю і перевагою те, що інші люди сприйняли б як найбільше горе:

Хто відлучить нас від любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? Як написано: “За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення”. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 8:35-39).

От як сильно може розгорітися полум’я любові до Бога!

Навіть коли наша любов до Бога не така палка, як у наведеному прикладі, вона все ж вливатиме в нас свіжі духовні сили. Саме любов до Бога даватиме нам здатність любити і тих, які не заслуговують на те, щоб їх любили, бо вони грішні, невдячні, самолюбні, горді, вередливі, нахабні, хитрі і підступні. Це тому, що людина, яка любить Бога, має перед своїм духовним поглядом Того, Хто “сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних“, і пам’ятає Того, Хто сказав: “Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять?… Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їмОтже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф. 5:44-48).

Блаженний Діадох так пише про зігріваючу силу любові: “Коли людина відчуває Божу любов, тоді вона починає любити і ближнього свого, а почавши – не перестає… У той час, як тілесна любов з щонайменшого приводу випаровується, духовна – залишається. У боголюбивій душі, яка знаходиться під Божою дією, союз любові не присікається, навіть коли її хтось засмучує. Це тому, що боголюбива душа, зігріта любов’ю до Бога, хоча і потерпіла від ближнього якусь скорботу, швидко повертається до свого колишнього благого налаштування і охоче відновлює в собі почуття любові до ближнього. У ній гіркота розладу абсолютно поглинається Божою солодкістю”.

З іншого боку, не люблячи ближніх, не можна по-справжньому любити Бога. Апостол Іоанн Богослов пише: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого” (1 Ін. 4:20,21). “А хто має достатки на світі, але, коли бачить брата свого в нужді, зачиняє від нього своє серце, то як може перебувати в такому любов Божа? Діти мої! Будемо любити не словом чи язиком, а ділом і правдою” (1 Ін. 3:17,18).