Усі релігії визнають гідність любові – проте, майже всі обмежують її тими, хто приємний або близькій людині. Старозавітне юдейство, наприклад, прямо вчило: “Полюби ближнього твого, і зненавидь ворога твого”. Тільки християнство усуває всі людські бар’єри і закликає любити всіх людей без якихось обмовок або поправок. На питання законника, хто ближній? Господь у притчі про милосердного самарянина пояснив, що ближній – це всяка людина, яка потребує допомоги, незалежно від її релігійних переконань, національності чи інших якостей (див. Лк. 10:25-37).
Не аскетичне життя, не точність дотримання ритуалів, не глибоке розуміння догматів, а саме всеосяжна любов має бути особливою ознакою християнина: “З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою“, – заповідав Христос Своїм учням (Ін. 13:35).
Заповідь повеліває любити ближніх, як самих себе. Проте не можна сказати, щоб здатність любити інших була б прямо пропорційна любові до себе. Досвід показує, що відбувається саме навпаки: чим більше людина любить себе, тим менш вона здатна любити інших. Егоїзм і самолюбність руйнують справжню любов: “Через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох“, – сказав Господь (Мф. 24:12).
Блаженний Діадох пише: “Хто любить себе, той не може повністю любити Бога, а хто не любить себе внаслідок сильної любові до Бога, тільки той дійсно любить Бога. Така людина ніколи не бажатиме слави собі, але лише одному Богові… Боголюбивій душі, сповненій почуттям Божого, властиво шукати єдиної слави Божої, відносно ж себе – тішитися упокорюванням. Тому що Богові, заради Його величі, личить слава, людині ж – упокорювання”.
Хоча мірою любові до ближніх служить любов до себе, проте “немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін 15:13). І тут вищим прикладом є наш Спаситель. “Любов пізнали ми з того, що Він поклав за нас душу Свою: і ми повинні класти душі свої за братів” (1 Ін. 3:16). Авва Пимен з приводу цих слів пише: “Якщо хто почує прикре слово, і замість того, щоб відповісти подібною ж образою, здолає себе і промовчить, або, будучи обдуреним, перенесе це і не помститься обманщикові, – то він цим покладе душу свою за ближнього”.
Любов до ворогів, невідома іншим релігіям, є особливою чеснотою християнства. Господь Ісус Христос учить: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного” (Мф. 5:44,45) … “Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку” (Мф. 5:39,40).
Старий Завіт допускав помсту (“око за око, зуб за зуб”, Лев. 24:20), бо в дохристиянські часи люди, ще не оновлені духовно, не здатні були піднятися до почуття всепрощення і любові до ворогів. Християнин закликається пригнічувати в собі всякі злісні почуття, – і це настільки важливо, що прощення наших гріхів обумовлюється нашим прощенням ближніх: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мф. 6:12).
Звичайно, простити ворога вимагає великого внутрішнього зусилля, благородства і навіть допомоги зверху. Проте, поза сумнівом, що в нашому ставленні до людей, яких ми вважаємо своїми “ворогами”, криється багато суб’єктивного. Одні люди більш недовірливі і образливіші, ніж інші; одні запальні, другі – спокійного темпераменту. Цікаво звернути увагу ще на наступну закономірність: чим більше людина прив’язана до матеріальних благ, тим більш вона честолюбна, самолюбна і горда, тим легше вона ображається на інших, і навпаки, чим вона більш духовно налаштована, скромна, покірлива, тим легше вона переносить образи і швидше прощає їх. Отже, якщо ми розгнівалися на когось, то корисним буде зрозуміти, чому ми піддалися цьому недоброму почуттю. Чи не вказує воно на щось недобре в нашій душі?
Крім того, коли хтось образив нас або позбавив чогось – це не така велика біда: адже все тимчасово в цьому житті. Набагато гірше носити у своєму серці отруту злості, бо злість робить нас сумовитими, похмурими, дратівливими, недружніми, не здатними радіти ні благам життя, ні спілкуванню з Богом. Допустимо, що людина дійсно причинила нам зло. Але навіщо отруювати своє життя і губити свою душу? Тому заради власного внутрішнього здоров’я необхідно скоріше викинути із себе всі злісні почуття, як каже Писання: “Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром” (Рим. 12:21). “Життя серця, – пояснює Іоанн Кронштадтський – це любов, а його смерть – це злість і ворожнеча. Господь для того і тримає нас на землі, щоб любов цілком проникла в наше серце: це мета нашого існування”.
Іноді люди бояться прощати своїх кривдників, щоб ті не почали вважали їх дурнями і не стали ще більше знущатися з них. Потрібно стати вище за ці дрібні страхи, що вселяються дияволом. Любов наближає нас до Бога і уподібнює Йому. Вона несе в собі Його всепереможну силу. “Любов досягає в нас такої довершености, – пише апостол любові Іоанн Богослов, – що ми маємо дерзновення в день судний, бо робимо в цьому світі, як Він [Христос]. У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любові. Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас” (1Ін. 4:17-19).
Так або інакше, любов до ворога – явного чи уявного – завжди вимагає великого внутрішнього зусилля. Саме тому вона щедро винагороджується Богом. “Передусім же майте щиру любов один до одного, бо любов покриває безліч гріхів“, – наставляє ап. Петро (1Пет. 4:8). Святі подвижники радять: “Якщо хочеш, щоб Бог почув твою молитву, молися передусім за ворога твого”.
У нормальних умовах обидва види любові (до Бога і до ближніх) зміцнюють одна одну. Проте іноді може виникнути гострий конфлікт, коли ми повинні вибрати між вірністю Богові, і бажанням зробити щось приємне улюбленій нами людині. У такому разі потрібно віддати перевагу вірності Богові, бо: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене“, – сказав Господь (Мф. 10:37). Навіть у тому випадку, коли людина дорожче нам усього на світі, так що ми готові б життя віддати за неї, але вона штовхає нас на гріх або на зраду Євангелію – не можна поступатися їй. Краще розірвати з нею відносини, ніж зрадити Богові. Такої жертви вимагає від нас Господь, Який сказав: “І коли правиця твоя спокушає тебе, відсічи її та кинь від себе: бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну” (Мф. 5:30).
Якби Адам не поступився своїй дружині, а залишився вірним Богові (Бут. 3 роз.), то, можливо, не було б стільки зла у світі, і історія людства потекла б зовсім в іншому, світлішому руслі. От чому необхідно не змішувати обидва види любові і в разі конфлікту вірність Богові ставити найвище, вище за власне життя.
Любов багатьох лякає тим, що вони почувають себе нездатними цілком присвятити себе добрим справам. Вони страшаться трудів, подвигів і убогості, які ніби пов’язані з нею. Проте потрібно зрозуміти, що любов – це не стільки діла, скільки почуття. Не так важливо, як багато ми зробили, як те, з яким налаштуванням ми це робили. Можна багато зробити, але своєю дратівливістю, грубістю та іншими недоліками засмутити тих, кому хотіли допомогти.
Тому в першу чергу виключно важливо виховувати в собі добрі почуття по відношенню до людей. Апостол Павло прекрасно пояснює суть любові: “Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи” (1 Кор. 13:2,3).
І далі він пояснює, які почуття властиві любові, а які ні:
“Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне” (1 Кор. 13:4-8).
Виходячи з цього чудового повчання апостола потрібно старатися:
- Зберігати мир у душі і тримати себе скромно і тихо, як учив преподобний Серафим Саровський: “Набудь духу мирного, і тисячі спасуться навколо тебе”.
- Ставитися до людей доброзичливо і з довірою.
- Бажати всім добра.
- Не виставляти свою перевагу, а приховувати її.
- Прагнути не помічати недоліків ближніх, і примушувати себе завжди добре думати про інших.
- Не засуджувати інших і не розповідати про їхні недоліки, а, навпаки, прагнути сказати про них щось добре.
- Терпляче переносити образи і не показувати виду, що ми ображені.
- Молитися про інших.
- Терпляче вислухати скорботного і постаратися підбадьорити його ласкавим словом.
- Якщо слід сказати людині правду в очі, то зробити це спокійно, без роздратування. А якщо це в нас не виходить, то найкраще помолитися за людину.
- Коли допомагаємо іншим, важливо робити це з делікатністю, щоб люди не відчували, що ми зробили для них послугу.
Чудове те, що всі ці прояви любові майже не вимагають істотних зовнішніх зусиль, а лише доброго налаштування і бажання.
Взагалі не слід самовпевнено братися за великі “справи” і подвиги, а краще прагнути зрозуміти, до чого закликає нас Господь. Інакше через свою необачність і самовпевненість можемо більше нашкодити, ніж принести користі. Щодня в різних обставинах Господь надає нам випадки здійснювати малі добрі справи. А багато піску може переважити великий камінь. Все те добре, що ми робимо іншим зі співчуття, Господь приймає як би зроблене для Нього: “Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили” (Мф. 25:40).