«Згрішив словом, ділом і помислом…», – читаємо ми у вечірніх молитвах. У будь-якому з цих випадків відбувається певна дія, акт волі: я щось зробив, я щось сказав, я щось подумав. Розкольников ударив жінку, що позичала під проценти, сокирою – скоїв гріх вбивства. Остап Бендер вкрав у мадам Грицацуєвой золоте ситечко – згрішив злодійством. Кинулася нещасна Анна Кареніна з платформи під паровоз – узяла на себе гріх самогубства. Загуляв юний мушкетер Д’Артаньян з вітряною дружиною свого квартирного хазяїна – скоїв гріх перелюбу. Набрехав Хлестаков простодушним провінціалам, ніби особисто знайомий з Пушкіним – згрішив. Цей список можна продовжувати до безкінечності, оскільки, світова драматургія переважно якраз і складається з опису найрізноманітніших гріхів.
Але і в реальному житті гріхи, на жаль, щодня супроводжують життя людини. Правда, виглядають вони, як правило, не так яскраво, як у книгах або на театральній сцені. І в площину карних злочинів, слава Богу, теж переходять досить рідко. Але суть їх від цього не міняється: гріх – це усвідомлений вчинок, дія, що завдає шкоди самому грішникові та іншим людям. Підрізав машину на трасі, демонструючи свою водійську «майстерність», – згрішив. Кричиш диким криком на перелякану дружину чи дітей – грішиш. Завела на стороні роман, зраджуєш нишком чоловікові – гріх коїш. Кажеш якусь образу у відповідь на чужу грубість – грішиш словом.
А ще, як це не дивно прозвучить, можна згрішити і невиконаною дією. Наприклад, пройти повз людину, що лежить на мостовій, навіть не поцікавившись, що з нею сталося, чи не має потреби вона в медичній допомозі. Чи просто – сидячи в метро, залипнути у свій телефон і ниць не помічати літню жінку, що стоїть перед тобою.
От у цих гріхах-вчинках і слід каятися на сповіді в храмі. Причому не просто скласти «звіт про виконану роботу», написавши гріхи на аркуші і підсунувши його священикові – на, чесний отче, ознайомся з моїми «подвигами».
Каятися на сповіді треба передусім у тих гріхах, які обтяжують совість, лежать на серці важким тягарем і не дають жити спокійно. Описувати їх подробиці в найдрібніших деталях не треба. Але і зводити сповідь до безликої репліки в стилі «згрішив гнівом» або «нелюбов’ю до ближнього» теж навряд чи вартує. Найкраще коротко, але виразно викласти суть скоєного, по можливості – вголос.
Наприклад: «Згрішив тим, що образив дружину грубим словом, злякав своїм криком дітей». Сказати вголос перед священиком подібні слова буває неймовірно важко. Але саме через таку працю і може народитися в душі справжнє покаянне почуття, відраза до того, що ти накоїв, і бажання ніколи більше не повторювати цей гріх. Усе інше – вже справа священика і благодаті Божої.