В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Народжені в одній хрещальній купелі, об’єднанні причастям Одного Тіла і Однієї Крові, ми – брати і сестри в Христі. І ця духовна, а не тілесна спорідненість надає нам право сподіватися на духовну ж допомогу своїх єдинокровних у Господу родичів. Тому ми і осмілюємося просити один одного про молитву, тому для нас, християн, звичайна справа – молитися не лише про тих, хто близький нам по крові, але і про тих, чиє дихання зливається з нашим диханням під час соборної молитви Церкви.
Але нам мало молитовної допомоги! Від близьких, від друзів, від тих, кому довіряєш, чекаєш більшого. Хоча, здавалося б, чого вже більше молитовного зітхання можна було б чекати? Та все ж чекаєш! І співчутливих слів, і доброї поради, і братського співчуття в радості чи печалі. Частіше, звичайно, у печалі, ніж у радості, бо підтримка і участь, любов і розуміння потрібніше в дні скорботи, ніж у хвилини щастя. Буває, чекаєш істинного і щирого співпереживання, діяльної участі в твоїх проблемах.
Частіше, проте, брат у Христі пропонує тобі на вибір ряд безперечних істин, як би відлитих з бронзи і що зводяться до нехитрої сентенції: «Христос терпів і нам велів». Терпи і ти, брате, Бог випробування надміру сил не посилає! Що ж тут заперечиш! Усе сказано правильно. Біда тільки в тому, що не вщухає від такої «розради» ні душевний, ні тілесний біль, і вже дуже це схоже на резолюцію юного лікаря у відповідь на скарги вісімдесятирічної бабусі на болі в серці: «Ну, а чого ж ви хочете?»
Чого ж, насправді, ми хочемо? Та дрібниці, якої за жодні гроші не купиш: співчуття і співстраждання, а не холодно-байдужої констатації нашої недосконалості. Невже Господь, Який постраждав на Хресті за наші з вами гріхи, навчив нас так реагувати на чужий біль?
Ми сьогодні за літургією читали уривок з послання апостола Павла в Коринф, який закінчується такими словами: «Благаю вас: ставайте подібні мені, як я Христу» (1Кор. 4:16). У чому ж апостол просить наслідувати його? У вмінні з блиском формулювати складні богословські проблеми? У проповідницькому таланті? У здатності навертати тисячі язичників до Христа? Це навряд чи, бо для всього цього потрібна надмірна благодать Божа, особлива благодать апостольства, про яку ми і мріяти не сміємо. Але от є в нього в іншому посланні в той же Коринф такі слова: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2Кор. 11:29). От він – талант любові, без якого проповідник найвищого і найсвятішого вчення усього лише «мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить» (1Кор. 13:1). От та «крихта», без якої неможлива жодна проповідь, жодна розрада, жодна допомога.
Адже і фарисеї молилися і постили. Тільки от від їх молитви і посту нікому не стало радісніше жити. І піст їх, і молитви були всього лише приводом для власного піднесення і духовного вихваляння. І книжники були тонкими знавцями Священного Писання, завжди готовими, так само як і ми, блиснути знаннями, викрити брата свого цитатами. І що з того? Знаючи всі ці їх уявні достоїнства, Спаситель недаремно попереджав учнів Своїх: «Бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк. 12:1).
«Він узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17) – це і є любов! «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» – і це любов!
«Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:11,12) – а от це показуха і те, що з євангельських часів і донині називається «фарисейством».
Господь прогнівався на Своїх учнів до такої міри, що з пречистих вуст Його вирвався скорботний крик: «О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мф. 17:17). Що ж таке жахливе скоїли вони? Невже така реакція відбулася на невмілі дії апостолів, невже гнів Божий спіткав їх лише за те, що ці початкуючі проповідники не зуміли зцілити нещасного біснуватого хлопчика? Ні, звичайно! З учнів і попит учнівський. Проте недаремно Спаситель багаторазово попереджав Своїх апостолів остерігатися фарисейської закваски. Мабуть, і першим учням Христовим, як і нам грішним, властива була ця спокуса безлюбовного учительства, значить, і вони, зустрівшись з реальною бідою, з горем зневіреного батька, не знайшли в собі нічого більшого, окрім чисто теоретичних міркувань і відповідних цитат та приказок.
Є різниця між постом фарисейським і самопожертвуванням Христовим. Є різниця між молитовним паланням душі і звичним вимовлянням молитовних текстів. І є непрохідна прірва між теоретичним знанням, як рятувати того, хто «часто кидається в огонь і часто у воду» (Мф. 17:15), і реальним порятунком того, хто гине в полум’ї. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці