В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Сьогодні з вуст нашого Спасителя ми почули докір у маловір’ї. Найлегше цей докір віднести до апостолів або, що ще легше, до тих, хто був навколо. Адже там багато було різних людей: і прості громадяни, і розумники-фарисеї, і знавці Закону – книжники, і нещасний батько біснуватого хлопчика. Проте я думаю, що нам, нинішнім християнам, некорисно списувати цей докір лише на адресу сучасників Христових. Євангеліє – книга на всі часи, а не історичний пам’ятник. Крім того, запитай будь-кого з тут присутніх, і кожен якщо в чому і покається з легкістю, без жодного внутрішнього опору, так це в гріху маловір’я.
Так, з легкістю і, можливо, навіть публічно, бо гріх цей як би не “ганебний”. Про нього можна без особливого утруднення навіть у пристойній компанії говорити, ніхто каменем не кине, бо ніхто, будучи при повному розумі і твердій пам’яті, не скаже про себе вголос, що вже чого-чого, а віри-то в мене предостатньо.
Але ж докір Господній дійсно страшний, приголомшливо страшний: “О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?” (Мф. 17:17). Якщо вже Бог-Любов каже таке тим, кого Він любить, за кого Він помре тяжкою і ганебною смертю на Хресті, тоді ми дійсно пали жахливо низько. Тоді насправді нічого займатися дрібною шліфовкою окремих недоліків характеру, нічого метушитися про дріб’язкові порушення посту, про недостатньо уважну молитву, про роздратування, лінь, грубість. Не до жиру! Не до дрібниць, коли ми зраджуємо Спасителя в головному: ми не віримо Йому! Поряд з цим жахливим фактом поставити нічого.
“Як же так, не віримо, – скажуть мені, – чи не ми “єдиними вустами і єдиним серцем”, радісним хором співаємо на кожній літургії Символ віри? Чи не ми молимося щодня нашому Богові, не бачачи Його перед собою, роками, як нам здається, не отримуючи від Нього жодної відповіді? Хіба це не є “впевненість у невидимому”, як сказав апостол Павло? Хіба це не є віра?”
Це, звичайно, віра. Але, читаючи сьогоднішнє Євангеліє далі, ми виявляємо слова Христові, які ясно показують нам якість нашої віри: “Якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас” (Мф. 17:20). І тут нам дійсно нічого заперечити. Гори наших гріхів не зрушуються з місця, страждання близьких не зціляються покладанням наших рук, біснуваті не залишають свого біснування, хоч ми і молимося про них, і багато, надто багато в нашому житті такого, чого змінити ми не можемо, хоча і бажаємо всією душею.
Де ж віра наша? Куди пропала вона в роді нашому “невірному і розбещеному”? Що треба зробити, щоб повернутися або, можливо, дотягнутися до істинної, до справжньої віри? Якби я знав точну і просту відповідь на це питання, то був би святим, і моє життєве завдання було б з тріумфом завершене. Це, на жаль, не так. Тому разом з усією Церквою, разом з кожним християнином, разом з вами я шукаю відповідь на це питання: де віра наша?
Справа, як мені здається, полягає в наступному: віримо ми не в Бога, а в себе. У свої власні сили, у свій власний розум, у свої власні здібності. Що б ми кому не казали, насправді-то ми упевнені, що це ми самі здатні зрозуміти текст Священного Писання, що це ми самі здатні молитися нашому Богові вранці і вечором, що це нашими людськими зусиллями зводяться храми, виховуються діти, перемагаються гріховні пристрасті. А коли ми раптом виявляємо, що навіть така дрібниця, як дратівливість, непримиренність по відношенню до найближчих і найулюбленіших людей, як ми з ними не боремося, не піддаються, не залишають нас, це викликає в душі смуток і тугу, похмуре бажання відмовитися від сповіді, адже все одно – день у день одно й те ж.
Довго триває життя, довго намагається людина власними силами, за своїм розумінням, за своїми планами зробити його щасливим і гармонійним. Довго і наполегливо людина вірить сама собі, своєму досвіду, своїм знанням, своїм талантам, поки, нарешті, Господь, тяжкими випробуваннями, багатьма падіннями, скорботою і сльозами, не навчає її простої істини: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). І коли людина розуміє це не теоретично, а серйозно, як закон життя, тоді їй відкривається і сенс першої заповіді блаженства: “Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне“. Тим, хто вірить не у свої сили, не у свої блискучі здібності, а в Бога-спасителя, належить Вічне Життя. От чому Господь каже Своїм учням про піст і молитву як про спосіб здійснення чудес. Тільки потрібно зрозуміти, що піст – це не просто відмова від м’яса в певні дні. Піст – це постійне перебування в готовності до відмови від самого себе, від свого розуму, від своїх бажань, від своєї волі і рішучість прийняти і виконати волю Божу. І молитва – це, звичайно, не просте вичитування відповідних молитов. Молитва – це такі стани, коли людина забуває про себе, бо думає про Того, Кого любить.
Такого посту і такої молитви власними силами не досягти, як неможливо нам, таким важким, таким тілесним, злетіти в небо. Тут віра у свої сили не допоможе. Тут потрібна віра в Бога. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці