Зцілення біснуватого отрока

Преображення Христове, Рафаель

Щодня ми чуємо в храмі слова псалма царя Давида «З глибини взиваю до Тебе, Господи, Господи, почуй голос мій» (Пс. 129:1), і це таке звичне речення чомусь завжди відгукується в серці, бо тут сама суть молитви і християнського сподівання підхоплена влучно і точно. Здається, що серце оглухнуло від відчаю і зовсім не залишилося надії, що Господь почує його. Але чисто і чесно молитися Богові можна тільки з глибини – з прірви відчаю, вустами загиблого і того, хто втратив всяку надію. Христос сходить з гори Преображення. Його вигляд, що не втратив ще слави фаворського світла, вражає народ, який стоїть біля гори. Про цей подив народу пише євангеліст Марк (9:15). Люди зібралися біля гори через біснуватого отрока, його привів батько, сподіваючись на зцілення. Але Апостоли не змогли зцілити хлопчика. Зневірений батько, звертається до Спасителя, і Господь виганяє біса з дитини. Здається, в цій розповіді все просто і зрозуміло: Христос знову показав Свою могутність і зцілив хворого, як Він це робив вже не раз. Чудотворцю природно творити дива. Але для нас цікаві деякі деталі оповідання, які не дозволяють поставити це диво в ряд звичайних зцілень. Вигнання біса супроводжується розмовами Спасителя. От Він докоряє Своїх учнів і роззяв, бажаючих бачити диво: «О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мф. 17:17). Потім євангеліст Марк передає діалог між Спасителем і батьком отрока, що відбувся перед зціленням. Побачивши Спасителя хлопчика стрясає злий дух, і Господь запитує в батька, чи давно це з ним. Батько відповідає, що з дитинства, і просить Христа про допомогу. Ісус сказав йому: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому. І тут же скрикнув батько отрока, зі сльозами говорячи: вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:23-24).

Є фрази, які, будучи одного разу сказаними, назавжди вкарбувалися в пам’ять історії, і цей крик зневіреної людини приголомшує і через дві тисячі років. Чому на нас так діють ці слова? Бо вони сказані з останньою чесністю, на самій її межі. Бо у відчаї людина по-справжньому чесна перед Богом і перед собою. У відчаї я стаю справжнім. Усе примарне і брехливе злітає з мене, я, можливо, уперше в житті стаю самим собою.

Преображення Христове, Рафаель (фрагмент)

У преподобного Ісаака є такі слова: “Немає нічого сильнішого за відчай”. Це сказано про відчай віри, бо людина, яка не пройшла у своїй вірі через горнило відчаю, ніколи не дізнається, чого варта справжня віра. За віру ми можемо прийняти стрункий і красивий світогляд, шанування традицій, устрій життя, похвальну звичку, врешті-решт, прояв доброго смаку чи культурну пристрасть, – але це не буде вірою Євангельською. Навіть віра в Бога не є ще віра Євангельська, бо, як казала одна мудра людина, вірити в Бога в тисячу разів легше, ніж вірити в Христа. Віра в Христа – це віра зневіреного, віра того, хто гине, краще сказати, загиблого, який несподівано прозрів і був приголомшений тим жахом, в якому він перебуває, тим мороком смерті, який вже безповоротно навис над ним.

Коли я добре знаю, що спасти мене вже не можна, і волаю до Бога із самої глибини відчаю, приходить Спаситель, і мені стає ясно, що я вже ніколи не буду іншим. Людина, одного разу запалена вірою, вже не може її втратити. Брешуть ті люди, які кажуть, що втратили віру, спокусившись поведінкою священика чи вірного. Правда в тому, що в християнина просто немає вибору: вірити чи не вірити, якщо він піднявся на цей шлях з глибини відчаю. Але віра може і обтяжувати, бо ти вже не можеш жити поза присутністю Божою, не можеш відпочити від Нього. Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству. Той дар віри, який Ти даєш мені, Господи, я винести не в змозі. Бувають важкі хвилини, коли я молюся з Іовом: «Доки не відійдеш від мене, доки не даси мені проковтнути слину мою? Якщо я згрішив, то що я зроблю Тобі, страж людей! Навіщо Ти поставив мене супротивником Собі, так що я став самому собі за тягар?» (Іов 7:19,20). Але тільки з Богом ми можемо бути до кінця чесні і відкриті. Тільки Йому ми довіряємо без залишку свої думки і почуття, Йому ми відкриті у своєму відчаї і молимося з Апостолами: «Господу: додай нам віри» (Лк. 17:5). І от у писаннях подвижників ми читаємо, що Господь найбільш близький до тих, хто волає до Нього з глибини відчаю, коли здається, що не лише Бог, але і ти сам себе не чуєш. «І призови Мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене» (Пс. 49:15). «Близько Господь до скорботних серцем, і смиренних духом Він спасає» (Пс. 33:19). Святий Павло каже про Авраама, батька вірних, що він, всупереч надії, повірив з надією (Рим. 4:18), і ми, йдучи услід його шляхом відчайдушної віри, віримо з надією, а «надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5). Амінь.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці