В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф.7:13,14). Шлях Христового учня іноді здається настільки тісним і вузьким, що іноді нагадує шлях канатохідця: і кроку убік робити не потрібно, злегка гойднувся і – пропав! Праворуч – прірва самовдоволеної легковажності, ліворуч – така ж бездонна прірва відчаю в спасінні. От і пробирається православний подвижник життєвою дорогою, як по лезу бритви, згадуючи слова апостола Павла: «Отже, глядіть, робіть обережно» (Еф. 5:15). Небезпечно, бо нас рівно спокушають дві однаково погибельні думки: «Бог все одно простить», – нашіптує спокусник в одне вухо; «Ти такий жахливий грішник, що розраховувати на спасіння тобі не доводиться», – зудить в інше вухо, я підозрюю, той самий біс.

Коли каєшся, коли обіцяєш Богові почати з понеділка нове життя, здається, що всі можливі спокуси вже випробувані, усі таємні ковбані відомі, «усі ходи записані». Коли падаєш знову і знову, розумієш, що досвід боротьби з гріхом, придбаний за минуле життя, якраз у цьому конкретному випадку – даремний, що спокуса підступніша і хитріша за тебе, і всякий раз, коли ти латаєш чергові проломи у своїй душі, вона знаходить туди нові лазівки. Помилка тут та ж сама, яку зробив прощений царем боржник із сьогоднішньої притчі Христової. Помилуваний грішник відразу після амністії миттєво забув, що прощення – не його перемога, а царська милість. У нього, видно, від радості відразу вилетіло з голови, що це не він такий хороший, що віддав неосяжний, навіть і подумки, борг, а це цар, який простив його, «довготерпеливий і многомилостивий» (Вих. 34:6).

Борг наш – неосяжний! Розраховувати якось поступово погасити його – наївно і небезпечно, бо така упевненість породжує переконаність у своїй особистій бездоганності. А вже раз мені собі докорити ні в чому, тоді, зрозуміло, самий час, помилувавшись на власну «святість», зайнятися «товаришем своїм» (Мф. 18:28). Це все відбувається через те, що більшості з нас здається, що процес покаяння – кінцевий. Тобто можна постаратися і стати гідним Царства Божого.

Старатися, безумовно, необхідно! Без цієї молитовної праці, без усе нових і нових спроб почати життя заново, спасіння неможливе. Проте пам’ятатимемо, що наш обов’язок Небесному Царю – страшенно великий, бо десять тисяч талантів, про які говориться в притчі Христовій, це гори грошей! Такої їх кількості в людини просто бути не може. Господь назвав цю суму неспроста, Він щось хотів нам передати, від чогось застерегти.

А справа уся в тому, що покаяння здійснюється не лише силами самого грішника, що кається, але передусім – силою благодаті Духа Святого. І висновок з цього факту для людини надзвичайно важливий: річ не в тому зовсім, зумію я або не зумію віддати Богові свій борг до кінця, зможу чи не зможу дійти до жаданої мети. Важливо невпинно здійснювати зусилля, не замислюючись особливо про результат. Важливо, не звертаючи уваги на шепіт ворогів нашого спасіння, не шарахатися з одного боку в інший від легковажного «все одно Бог помилує» до безнадійного «мене в Царство Боже не візьмуть». І те і друге – гріх! Ми ж не спортсмени насправді, які прагнуть щоб то не було дістатися до фінішу. Головне – наполегливо йти дорогою покаяння, навіть якщо не видно її кінця. Бо якби прощений царем боржник пам’ятав про те, що він так і не віддав свого величезного боргу, він навряд чи б взявся душити свого товариша, вимагаючи повернути безмежно меншу суму. Не до того б йому було!

Життя того, хто не навчився прощати, рано чи пізно, ще до Страшного Суду, стане пеклом. Люті образи, яким немає кінця, руйнують не того, на кого ображаються, а того, хто скривджений. Тут виходить так, що Царю необов’язково ухвалювати вирок і віддавати немилосердного раба мучителям (див. Мф. 18:34): він, бідолаха, і сам себе понівечить власною ненавистю. Отже прощати ближнім своїм їхні борги не лише вигідно тому, хто сподівається на Вічне Життя, але і просто корисно для здоров’я.

У ці останні дні літа наші думки, наші хвилювання і молитви – про наших дітей, які скоро почнуть свій новий навчальний рік. І от давайте не забудемо, що серед безлічі наук, чиї основи їм належить освоювати, не має бути забута і наука прощати ближньому своєму. Навчати цій непростій науці можуть тільки ті, хто сам вже опанував цю важку властивість. Бо не побачити ні нам, ні нашим дітям Вічного Життя, «якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18:35). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці