В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Як би сама людина не мислила про Бога, яку б віру чи невіру вона ні сповідувала, аж до абсолютного заперечення самої ідеї Бога, вона завжди вступає в якісь відносини з об’єктом цієї своєї віри чи невіри. Між Богом і людиною неодмінно виникає зв’язок. Адже навіть відмовляючи Богові в праві на існування, ми не можемо не думати про Того, Кого засуджуємо до небуття. Заперечуючи Бога, ми немов не помічаємо абсурдності такої ситуації: раз Його немає, чому ми про Нього так інтенсивно думаємо? З якої статі ми витрачаємо свій дорогоцінний час і свої інтелектуальні здібності на доказ Його неіснування? Отже, незалежно від того, у що і як ми віримо, між Богом і нами існують певні стосунки. Такі стосунки між Богом і людиною, такий зв’язок і називається релігією.

Залишимо, проте, осторонь атеїзм і поговоримо про стосунки з Богом тих, хто не сумнівається в бутті Творця всього сущого.

Бог – вічний, тому в Нього немає ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Бог – вічний, тому коли Він творив Адама, від всевидющого погляду Його не була прихована майбутня неминуча зрада улюбленого творіння, що призвела до Голгофської катастрофи. Бог знав, що людина зрадить Його і прекрасний і гармонійний світ перетвориться на «квінтесенцію пороху», але не скасував акту творіння, не зруйнував космос, який спочатку був влаштований «дуже добре» (див. Бут.1:31). Через те і каже апостол Іоанн Богослов, що «Бог є любов» (1Ін. 4:8), що Творець любить Своє творіння безкорисливо, не особливо розраховуючи на взаємність; любить просто через те, що Він і є Любов.

Напевно, і Адам до свого падіння любив Бога просто, як немовля любить матір, бо мати для нього – усе: їжа, захист, тепло, радість, любов, спокій і ласка. Пропащий Адам теж намагається любити Бога, але любов ця завжди виходить якоюсь дивною, такою, як вона описана в сьогоднішньому євангельському читанні.

Адже багатий юнак теж любить Бога. Інакше, навіщо б йому мріяти про Вічне Життя? Вічне життя можливе тільки з Богом і в Богу, а з Його супостатами можлива хіба тільки вічна смерть. Він любить Бога, але вважає за краще домовитися про гарантії. Йому було б спокійніше, якби з ним від імені Сущого уклали певний контракт, де передбачили б усі можливі форс-мажорні обставини і додаткові умови: «Все це я зберіг від юности моєї; чого ще не вистачає мені?» (Мф. 19:20). Адже він так каже, бо відчуває, що чогось бракує, проте дуже хоче, щоб це «чогось» не виявилося непомірно великим.

Уявимо собі матір, що народжує немовля з розрахунком на його майбутню блискучу кар’єру, яка допоможе забезпечити її материнську старість. Абсурд якийсь! Той, хто любить, любить безкорисливо, бо інше почуття називається не любов’ю, а похіттю. Але улюблений, якщо він дійсно хоче любові і співчуття, не повинен перетворювати стосунки з об’єктом своєї любові в торг і з’ясовувати, а що йому за це буде. Апостол Петро до Голгофи все розраховував і прикидав: «Ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде?» (Мф. 19:27) проте після Воскресіння Христового, після того, як йому хоч якоюсь мірою відкрилася досі для нього сокровенна таємниця Божої любові до людини, він забув про розрахунки і вигоди, він знав лише одне: «Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ін. 21:17). І апостоли Яків і Іоанн за неповний тиждень до Голгофи теж усе домагалися «теплого містечка», проте після зішесття Духа Святого в славний день П’ятидесятниці, вони і життям і смертю своїми довели, що «любов… не шукає свого» (1Кор. 13:5).

З тим, хто, подібно до апостола Павла, сповнився Духа Святого, відбувається те ж саме, що сталося з «апостолом язичників» (див. Рим. 11:13). Заради любові до Господа і ближнього апостол був готовий відмовитися від самого Вічного Життя, від особистого спасіння, аби лише спаслися любимі. От як він пише про це в Посланні до Римлян: «Істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені Духом Святим, що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму: я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9:1-3). Відчуваєте різницю між першим: «Що ж нам буде?» і останнім: «Жадав би сам бути відлученим від Христа»?

«Чому ти називаєш Мене благим?» (Мф. 19:17) – запитує Господь у заклопотаного своїми вигодами багача. Якщо Бог і справді благий, тоді чого ж «відійшов у скорботі» (Мф. 19:22), до чого розраховував вигоди і шанси? Якщо Господь благий, тобто святий, добрий, милосердний, не здатний спричинити жодної скорботи улюбленим чадам Своїм, за яких Він помер на Хресті, чого ж тоді боятися?

Це те і є, що, за словами апостола Іоанна, «у любові немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любові» (1Ін. 4:18). Тому міра нашої довіри Богові, міра нашої любові до Нього вимірюється нашою безстрашністю і безкорисливістю. Малюкові доречно обіцяти батькам добре поводитися за винагороду, за цукерочку. Зрілій людині достатньо пам’ятати, що Бог захистить «обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч» (Лк. 18:7). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці