Починається підготовчий час до Великого посту. “Два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар” (Лк. 18:10). І от, митар, безжалісний і корисливий збирач податків, “пішов до дому свого виправданий більше, ніж” фарисей, який належав, за словами апостола Павла, “до найсуворішого в нашому віросповіданні вчення” (див. Діян. 26:5)!
Господь відкриває, про що молився фарисей: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю” (Лк. 18:11,12). Чуєш цю молитву, і відчуваєш, що перед фарисеєм весь час стіна чужих гріхів. За цією стіною затишно, бо на цьому тлі ростеш і ростеш на власних очах. Але Бога-то за цією стіною зовсім не видно!
А що ж митар? І перед його очима теж тільки стіна гріхів. Але – гріхів власних. І йому немає від кого відвертатися, гидливо відсуватися. Стоячи в храмі, він весь час пам’ятає, хто він, де він, перед Ким він. Тому він не сміє навіть “очей звести на небо“, і тільки, “б’ючи себе в груди“, без кінця повторює: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” (Лк. 18:13).
Господь розповів цю притчу для тих, “які були упевнені в собі, що вони праведні, а інших принижували” (Лк. 18:9). Він показав, що як не можна одночасно дивитися вперед і назад, так неможливо бачити одночасно і свої, і чужі гріхи. Коли займаєшся розгляданням чужих, то не бачиш своїх, і не відчуваєш потреби в покаянні. А коли по-справжньому побачиш свої, то про все забудеш, і почнеш, як митар, бити себе в груди і плакати: “Боже! Будь милостивий до мене, грішного!”
Митар відчув духовну убогість, і Бог йому необхідний, щоб хоч у щось одягнутися, і “щоб не видно було сорому наготи” його (Одкр. 3:18). Митар відкритий Богу, і стоїть перед безоднею Божого милосердя, і в цьому запорука його майбутнього нескінченного збагачення. А фарисей пішов ні з чим, бо в нього і так усе є, і Бог йому не потрібен. Господь же, як у пісні Пресвятої Діви, “голодних сповнив благами, а тих, що багатіють, відпустив ні з чим” (Лк. 1:53).
Гаразд, якби фарисей хоч дякував за допомогу в боротьбі з гріхами. Але відчувається, що він і не боровся, і не намагався. Все дісталося йому з народження, даром. І він, як той недбайливий раб, який отримав від свого пана один талант, але не примножив його, гордо заявляє: “Ось тобі твоє” (Мф. 25:25). Фарисей хвалиться, що в нього немає таких гріхів, як у “інших людей”. Але що ж у нього є? А є лише те, що він постить двічі на тиждень і дає десятину від усього, що надбає, тобто того, що дає йому Господь.
І свята Церква заповідає в цю седмицю якраз не дотримуватися посту в середу і п’ятницю. Це – щоб ми усвідомили, що ні середа, ні п’ятниця, ні десятина, – не замінить того, що “найважливіше в законі: суд, милість і віру” (Мф.23: 23). Суд над собою, милість до тих, що занепали, і віру в Бога, Якому всі однаково дорогі. Ось “це належало робити“, а потім вже “і того не залишати” (Мф. 23:23).
А деякі в цю седмицю все одно, всупереч церковному встановленню, постять. Чому ж? А тому, що, як у того фарисея, у них нічого немає за душею: ні любові, ні милості, ні віри. У них є тільки зовнішнє, тільки форма, яку завжди можна пред’явити і якою завжди можна похвалитися. Забери в них цю форму, і вони відразу відчують себе голими і жебраками. Але не перед Богом, а перед тими самими “іншими людьми”, над якими вихвалялись, і з якими не хотіли мати нічого спільного.
За матеріалами сайту: http://ukrpriest.org
Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея