Митар і фарисей. Так часто буває і з нами. Ми приходимо в храм, як митарі, а потім чомусь раптом стаємо, як фарисеї. Перший прихід людини в храм, рішучий, важливий, – це прихід митаря, прихід у стані поверженому і скорботному. І Господь дивним чином зглядується до такої людини, підносить її до Себе тільки заради цих слів, заради туги сердечної, неможливості бути і далі таким митарем, нести на собі тягар гріхів. Неможливо жити з гріхом. Гріх – це мука. Гріх – це пекло. І от коли людина з таким розумінням приходить до Бога, Господь бачить її, милує і підносить до Себе.

Коли Господь підносить людину, та відразу відчуває, що вона змінилася, що життя її стало схожим на свободу. І вона не може не казати Господу від щирого серця: “Боже! Дякую Тобі!” Озирається назад, а поруч стоїть митар, такий же, якою була вона сама, і вигукує: “Дякую Тобі, що я не така, як він!”

Так, таке буває. Приходить людина в храм, стоїть, молиться, – красива, благовидна, за виглядом християнин, – обертається, а поруч стоїть панк з помаранчевим волоссям, і людина вигукує: “Господи, дякую Тобі, що я не така. Слава Тобі, Боже, що я не така!”

Ми виходимо у світ, бачимо, який він страшний, і дякуємо Господу, що ми не такі, як ці і ці, і ці… І з цієї миті доводиться визнати: якщо ми так відчуваємо, значить, ми перестали рухатися до Бога, у нас більше немає того, що може довести нас до Христа. У цей момент ми втратили бажання шукати Бога. А фарисеєм людина стає саме тоді, коли перестає шукати Бога, коли починає думати, що вона все у своєму житті вже знайшла і в цьому стані може спокійно перебувати, милуючись собою, вимірюючи своє життя своїми добрими вчинками, своїм особистим благочестям: саме благочестям, саме праведним життям, саме добрими справами, постом і молитвою, саме тим, чим визначається наше християнське життя.

Але це-то і страшно: те, що дається людині як шлях, стає для неї каменем спотикання. Коли цей шлях вже нікуди не веде, коли цей шлях кінчається зупинкою і визначається не Богом, а самою людиною, виявляється, що вона дійшла просто до самої себе. Вона собою задоволена, їй більше нічого не потрібне і нікуди більше йти. От це і є фарисейство. Страшне фарисейство наздоганяє нас абсолютно непомітно, коли ми сповнені бажання жити благочестиво, жити, як нам здається, у Богу, бо ми вважаємо, що все, що ми робили, ми робили для Бога. А Богові цього не треба. Йому не потрібні ці наші справи. Йому не потрібні наші добрі вчинки, які роблять нас фарисеями.

Це страшний стан, на який ми всі хворіємо. Життя християнське – це безупинний, нескінченний шлях до Бога, коли людина шукає Бога, коли їй без Бога погано, коли вона постійно відчуває своє сирітство, свою недосконалість, знаходиться в стані постійної зміни самої себе. І тільки стан усвідомлення своєї гріховності, нечистоти перед Господом робить нас здатними до Нього залучитися. Тільки в цьому стані Господь підносить людину до Себе: «Бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14). Саме такими словами завершується притча про митаря і фарисея.

Автор: протоієрей Алексій Умінський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея