Євангеліє цієї неділі представляє частину полеміки Ісуса з релігійною елітою Ізраїлю за кілька днів до Його розп’яття. Після урочистого в’їзду в Єрусалим, під час якого народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (Мф. 21:1-11), та акції Ісуса в храмі (Мф. 21:12-17), притча про виноградник (Мф. 21:33-46), – стала третьою з більшої черги основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, яке багато коментаторів розглядають як помазання Месії – Мк. 14:3-9; Мф. 26:6-13; Лк. 7:36-50), яка в результаті призвела до смерті Ісуса.

Притча розміщена в Мф. 21:33-42 (див. також Мк. 12:1-12; Лк. 20:9-19) з одного боку є алегоричним представленням історії спасіння, а з іншого служить коментарем до образів та плану смерті Ісуса, що розкриваються в подальшім наративі Євангелія.

В Мф. 21:42-44 Ісус сам роз’яснює значення цілої притчі на основі Писання: «Невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших (цитата з Пс 117(118):22,23). Тому кажу вам, що відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його. І той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється (цитата Іс. 8:14,15), а на кого він упаде, того розчавить (цитата з Дан. 2:44,45)».

Всі синоптичні Євангелія свідчать, що первосвященики, фарисеї та книжники зрозуміли, «що Він про них говорить» (Мф. 21:45; Мк. 12:12; Лк. 20:19), та хотіли його схопити і навіть вбити (Лк 20:19), але боялися реакції народу. Описом реакції релігійної еліти євангелісти показують як притча, здійснюється на очах: Ісус, законний наслідник стародавніх пророків, прийшов завершити їх справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя, і явити Божу благодать всьому світові. Нажаль Ізраїль приховавши благодать тільки для себе, жив не праведним життям, та вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця.

Коли ми слухаємо (чи читаємо) рік за роком цю притчу, досить легко запам’ятати та зрозуміти її значення для сучасників Ісуса. Кажу легко, бо тоді відповідальність за реакцію на притчу залишається десь поза нами – на людях у далекому минулому. Коли ж починаємо внутрішньо доростати до усвідомлення факту, що Євангеліє – Слово Боже для мене особисто сьогодні, знову ж таки трохи легше зрозуміти, що коли Церква – Новий Ізраїль, то і в притчі логічно мова йде насамперед про провідників Церкви. І така логіка буде правильною, але не повністю. Так, сьогодні провідники Церкви, клир, чернецтво – мусять мати щирість та відвагу питати себе: «Яка є моя відповідь євангельському максималізмові Христа? Наскільки я є щирий (-а) у моїх стосунках та відповідях Богові на всі Його пропозиції та ініціативи, які спонукають мене ставити на друге місце власні плани та інтереси постійно переростаючи себе»? Повна правда полягає в тому, що всі охрещені є «рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло» (пор. 1Пет. 2:9). Нікому з нас не бракує жадного дару ласки (пор. 1Кор. 1:7), кожному даний як мінімум один талант (пор. Мф. 25:14-30), чи «кожному дається виявлення Духа на користь» (1Кор. 12:7). Але й від кожного Господь терпеливо сподівається плоду (пор. Лк. 13:6-9). До всіх нас – членів Церкви – Живого Тіла Христового (пор. Еф. 1:22-23), – поки живемо на землі, – Господь в різний спосіб і надалі посилає Своїх посланців і приходить особисто, щоб обдарувати Своїм Життям, як рівно ж посилає людей, які потребують свідчення світла нашої віри, яке вказувало б на правдиве Світло, «що освітлює кожну людину» (Ін. 1:9).

Актуальним залишається й надалі тільки одне питання – яка є наша відповідь?

Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці