Як мінімум раз на рік, а насправді, звичайно, частіше, ми згадуємо фарисея з розказаної Спасителем притчі. Головним чином для того згадуємо, щоб когось викрити в нехристиянському, а саме фарисейському, ставленні до ближнього. Основні прикмети подібного ставлення: піднесення до небес своїх власних чеснот, похвальба ними, приниження оточуючих людей-грішників, вгадування і тонкий, прискіпливо-зневажливий розгляд їхньої немочі і вад. А також – надмірна увага до зовнішнього і нехтування про внутрішнє. І ми нерідко кажемо про когось: “Ну, він фарисей!” Чи ще: “Це ж яке фарисейство!”

А я от згадую про фарисея з притчі і мені його чомусь дуже шкода. І не лише тому, що він вийшов з храму “менш виправданим”, ніж митар, хоча і через те теж. По суті, що нам такого вже поганого про нього відомо, чого це ми на нього так ополчилися, що майже дві тисячі років не даємо спокою його духу, але все згадуємо його недобрим словом. Яким саме? Та цим: “фарисей”.

А може, є в слові цьому і щось добре? А може, і в ньому, “менш виправданому”, теж щось позитивне вдасться знайти? Як для мене, так точно вдасться.

“Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю“. Що в цьому поганого? І що поганого в тому, що він не як інші люди, “грабіжники, неправедні, перелюбники“? Хіба тільки те, що він сам про це каже, сам про себе свідчить. Але він же сам і дякує за це: “Боже! Дякую Тобі“. Тобто розуміє, судячи з усього, якщо б не Господь, то не зміг би він встояти в добрі, не зробив би жодної із добрих справ, про які тут йде мова.

Так, грішить він, безумовно, у тому, що допускає в серці піднесення над “іншими”, а особливо над митарем, який плаче про гріхи свої, якого Бог за ці сльози і упокорювання вже виправдав. Але хіба немає в нас причин для того, щоб і його, фарисея, хоч би частково, хоч би трохи виправдати? Коли сам стараєшся, утримуєшся від гріха, принаймні, справою, то так легко впасти в засудження! Ворог не залишить тебе в спокої, але постійно спокушатиме яскравим і барвистим баченням чужих гріхів. І не менш яскравим і барвистим баченням твоїх подвигів. І більше того: “праведний” гнів народжуватиметься у твоєму серці при спогляданні чужого беззаконня: адже беззаконник не просто ганьбить високе людське звання, він Бога своїми гріхами ображає! Як не гніватися на нього за це, коли ти сам понад усе боїшся образити Творця, вважаєш це за головне нещастя в житті? От і фарисей, бідний, на цьому нерівному місці спотикається і падає. А ми і ради його, окаянного, прикувати до ганебного стовпа.

Тільки чому ради-то? Чи не через те, що нам майже завжди так хочеться когось “затаврувати”, “засудити” або, принаймні, принизити? Адже тільки погодимося з помислом про те, що хтось поганий, ні на що не здатний, і, дивишся, ми самі виявимося не такими вже поганими і здатними на щось. От і фарисея так солодко і так відрадно звично засуджувати! Можна вже і забути про його цілком реальні чесноти, можна не давати їм ніякої ціни (вони ж отруєні гордістю і піднесенням!), можна запевнити самих себе, що з нас цих, зовнішніх, справ Господь не запитає, ми знаємо, що внутрішнє куди важливіше! Знаємо і… внутрішньо самі ж засуджуємо фарисея і звеличуємося над ним. І стаємо, таким чином, судячи з усього, фарисеями в квадраті, не менш.

А найімовірніше, і більше. Нам здається, що ми всі розуміємо: от “поганий фарисей”, от “хороший митар”, грішний праведник і праведний грішник. Але коли на шляхах свого власного життя зустрічаємо чергового “митаря” (тобто грішника), не баримося з тим, щоб і його засудити. Так і “спасаємося”: не маючи справ одного і упокорювання другого, звеличуємося, проте, над обома, у гіршому наслідуємо кожного, а кращого і не торкаємося.

Але все таки це не означає, що ми зовсім пропащі. Милостивий Господь, і якщо немає для нас іншого шансу прозріти, то різноманітними образами Він попускає нам пізнавати нашу убогість і слабкість, так що мимоволі ми іноді твердимо вже не молитву того і молитву другого, а свою власну: “Боже, дякую Тобі, що дав мені пізнати і серцем відчути, що я, а не хтось, гірший за всіх. Гріховність ж свою сповідую і від усвідомлення її милості упокорено прошу”.

Хоча. Чому тільки власну? Може, і фарисей так само молився незабаром після описаного Господом епізоду? Не виключено. Бог “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Не лише митарі, але і фарисеї в тому числі.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея