В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Перш ніж звершити таїнство Хрещення, священик зобов’язаний, узгодившись з вказівками требника, зняти з того, хто приймає хрещення, верхній одяг. Це оголення людини перед Таїнством Хрещення означає її зречення від свого безбожного минулого, від життя гріховного. Адже людина приходить до Бога не за життєвою удачею, не по допомогу в земних справах. В усякому разі, якщо вона сподівається на такий “прибуток”, то сильно помиляється: Спаситель помер на Хресті і заснував Церкву Свою на землі не для того, щоб моя перина була м’якшою. Людина приходить до Бога, бо втомлюється від гріха, бо хоче чистоти, бо усвідомлює, що вона – гола, як колись, на зорі людської історії, Адам усвідомив свою ганебну голизну, після того, як Благодать, що одягала прабатьків у раю, була ними втрачена після гріхопадіння. Так, саме і тільки тоді, коли людина усвідомлює, що вона – гола, соромно гола перед Богом, перед Правдою, коли вона усвідомлює, що їй нічим прикрити свій сором, свою мерзенність гріховну, – тоді вона приходить до Бога. І це – єдина причина хрещення. Тільки коли людина розуміє, що їй сиротливо і страшно жити в цьому світі без Бога, – її можна хрестити. Тоді вона не роздумує, які вигоди можуть їй відкритися після хрещення, не розраховує на удачу чи щастя, вона – знає: без Бога, без Церкви їй кінець!

Зрозуміло, що в такому стані не до дрібниць. Скажуть тобі: кинь колишнє життя як брудний одяг у передбаннику, – кинеш не роздумуючи! Скажуть тобі: треба постити, молитися, вставати в неділю зрання, щоб в церкву до обідні встигнути, – та коли завгодно! Знайшли, чим налякати! І не біда, що людина ще не дуже розуміє догмати віри, не цілком розбирається в правилах і звичаях церковних, не біда, що вона ще Євангеліє до кінця не прочитала! Вона готова до Хрещення, бо готова, навіть прилюдно, зірвати із себе і відкинути все своє старе життя, як старий, огидно-брудний одяг, що тхне смородом гріха.

І тоді Церква хрестить її. І тоді священик відразу після занурення у воду того, хто приймає хрещення, одягає його в новий світлий одяг на знак того, що всі його минулі гріхи прощені. А гріхи, у свою чергу, прощаються не через якісь особливі заслуги перед Богом і Церквою, ні, – звідки взятися цим заслугам! Гріхи йому прощаються, бо він сам від них відмовився, бо він сам їх з відразою від себе відкинув. І хор у цей час співає чудовий тропар: “Ризу подай мені світлу, Ти, що одягаєшся світлом, як ризою, Многомилостивий Христе Боже наш”. Бо те, що звершуються на наших очах, – це не що інше, як повернення Адама в рай! Це як реанімація, як оживлення мерця: “Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся” (Лк. 15:24).

Іншими словами, для того, щоб одягнутися в нову, сяючу чистотою і непорочністю ризу, треба зняти із себе брудні, старі лахи – відмовитися від гріха, який ще учора був нам найрідніший і найближчий. Це непросто: кинути гріх, який до сьогоднішнього дня був сенсом і змістом усього нашого життя. Це тільки з боку здається, що п’яниці нічого не варто кинути пити, розпуснику – розпусничати, наркоману – колотися, а злісному лжеправеднику – судити усіх навколо себе. Це дуже важко: зняти із себе старий одяг і залишитися голим, щоб усі бачили – от він який! Це – подвиг! Такий подвиг Церква називає “покаянням”. Без здійснення покаяння не можна стати членом Церкви, не можна розраховувати на Царство Небесне, не можна вважати себе християнином.

Той, хто вважає себе в праві судити інших, уподібнюється фарисеєві, що примудрився в молитві до Бога засудити ближнього свого: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар” (Лк. 18:11). І відповідь Божа йому, як і нам, коли ми уподібнюємося цьому лжеправеднику, прозвучала в сьогоднішньому Євангелії: “Цар, увійшовши подивитись на гостей, побачив там чоловіка, вбраного не у весільний одяг. І каже йому: друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу? Він же мовчав. Тоді цар сказав слугам: зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і киньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 22:11-13).

Шлюбний одяг – це одяг покаяння. Це та “світла риза”, в яку одягає Бог нашу обмиту сльозами “другого хрещення” скрушну душу, обпалену вогненним світлом покаяння.

Мовчання людини, одягненої не в шлюбний одяг, – це те, що Церква називає “скам’янілим невідчуттям”, смертю за життя. Зрозуміло, що для таких є тільки одне місце: пітьма непроглядна, де плач і скрегіт зубів. Чужі скажуть нам: “Які ви кровожерні! Ні, щоб простити нещасного!” Та ми б і раді простити! Що робити, якщо він сам того не хоче! Не хоче і тому мовчить. Не хоче і тому не знімає свого несвяткового одягу. Не знімає, але при цьому вважає себе в праві перебувати на шлюбному бенкеті: злісний, брудний, не упокорений, проте переконаний у тому, що вже він – право має! Не дай нам Бог так. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці