В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«Справедливість і рівність» – от що написане на прапорі сатани! «Справедливість і рівність» – от мрія богоборців усіх часів і народів! «Усе поділити, і всім порівну» – от гасло всіх, хто дбає про спільне щастя! Адже погодимося, і для кожного з нас велика спокуса, коли чогось на всіх бракує, – розділити цей ентузіазм зрівнювачів. І ми такі ж, дай нам тільки волю! Та от біда: сьогоднішня притча Христова такої «волі» нам якраз і не дає. Раз вже «зірка від зірки різниться у славі» (1Кор. 15:41), раз вже Ангели Божі, ці «духи служіння» (Євр. 1:14), виявляють Небесну Ієрархію, а не «небесне братерство», тим більше ми, улюблені чада Небесного Отця!
Усі знають: це пропащі духи мріяли про «рівність» з Богом, це їх проводир спокушав прабатьків тією ж безумною ідеєю. Усі пам’ятають, чим закінчилися солодкі обіцянки творінню бути «як боги» (Бут. 3:5), тобто стати рівним у славі з Творцем і здолати, нарешті, Його ненависне панування. Пропаще людство, що намагалося, подібно до блудного сина, розділитися з Отцем у правах володіння майном, як і він, опинилося біля корита із свинячим їдлом, «бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14:11).
Хто з нас, «турбуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть?» (Мф. 6:27) Хто з нас сам нагородив себе красою, здоров’ям, талантами, розумом або, скажімо, музичним слухом? Усе, що ми маємо, – не наше! Усе це – дар Божий, який даний нам у «тимчасове управління». Про все це нам доведеться дати відповідь у день Судний, коли Хазяїн талантів зажадає в нас звіту про те, як ми розпорядилися впродовж довгого і непростого життя свого з довіреними нам здібностями. Тоді, напевно, ми зрозуміємо, що, на щастя для нас, відміряне кожному було по-різному, саме так, як це вказано в притчі Христовій: «Одному дав п’ять талантів, другому два, іншому ж один, кожному за спроможністю його» (Мф. 25:15). А якби не так, якби – усім порівну, не залишилося б надії в слабкого виправдати своє життя, яке в такому разі завершилося б неодмінним крахом.
Бо доки не настав час звіту, всякому хочеться отримати більше. На самому початку рідко хто думає про кінець. Коли ж приходить пора приносити плоди, пізно жаліти, що прибуток невеликий, що вкладення не виправдали надій. Пізно шукати вибачень і списувати на життєві обставини, погану погоду і ворожі підступи. Нащадкові Адама, що програвся, можна тільки порадіти тому, що відповідати доведеться не за п’ять і не за два, а всього лише за один талант, за єдиний дар, отриманий від Бога, – за життя.
Але і тут «лукавий рабе і лінивий» (Мф. 25:26) намагається зробити все, щоб, як і його давній пращур, відмовитися від відповідальності, знехтувати Богом, цією свободою, а значить, і гідністю Сина Божого, гідністю людською. Як і на зорі людської історії, коли Адам виправдовував свій гріх підступами дружини, так і нині наш з вами сучасник готовий кинути докір своєму Творцеві: «Господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє» (Мф. 25:24,25). «Я не просив Тебе, Господи, про дар життя. І Ти не запитував мене, чи хочу я отримати його. Чого ж тепер питати з мене те, на що я ніколи не давав своєї згоди? Чи справедливо це? Тому не оцінюй результати моїх зусиль, не суди мене за даремно прожите життя. «Ось тобі Твоє!»
Легко тепер, коли життя прожите, коли всі дари Божі витрачені, говорити, що насправді «не дуже і хотілося», легко нам знову і знову звинувачувати Бога в усіх наших негараздах! Але біда в тому, що все наше залишається з нами! Широта душі і добре серце, покутні сльози і невпинне прагнення стати краще і чистіше – усе це ми понесемо із собою у вічність. І в ту ж саму вічність ми понесемо ненасичуване жадання «справедливості», як ми її розуміємо, і глуху образу на весь білий світ і на його Творця за те, що мало нам дісталося і талантів, і радості, і удачі, і здоров’я.
Біда в тому, що скривджені так і залишаться скривдженими назавжди! І якщо під час земного життя нам так і не вдасться перемогти у своїй власній душі заздрість і отруйну недовірливість, якщо пекуча пам’ять про уявні і істинні образи не зміниться в нашому серці великодушним прощенням, тоді, боюся, без жодного вироку Несправедливого, але Милосердного Господаря ми власним своїм судом відправимося «у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 16 неділя після П’ятидесятниці