Загиблі вівці дому Ізраїлевого

Христос і Хананеянка, Жан-Жермен Друе

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Нещасна жінка, у якої хворіє на тяжку недугу її єдина дочка, біжить за Христом і благає зцілити, врятувати її дитину. Вона кричить, вона благає про допомогу, а Христос – мовчить.

Чому Бог мовчить? Чому Він не відповідає на горе і скорботу нещасної матері? Навіщо апостоли донесли до нас з вами цю страшну історію, не приховали, не втаїли її від майбутніх поколінь? Не може бути, щоб випадково, за недомислом… Адже щось вони хотіли нам цією історією сказати, про щось попередити. Не можна ж насправді думати, що цей євангельський епізод був нам прочитаний сьогодні тільки для того, щоб ми знали: і Спаситель може бути жорстким, якщо не сказати – жорстоким, по відношенню до чужих, зовнішніх, по відношенню до іновірців, до інородців! Ні, так не можна думати хоч би тому, що Бог, в Якого ми віримо, є Бог-Любов. Хоч би тому не можна нам думати так, що, коли на Голгофі, римська солдатня з мерзотною радістю, з огидними кепкуваннями – бо це було для них розвагою! – прибивала Пречисту Плоть Христову кривими цвяхами до Хреста, у цей самий час, Він, страждаючи і плачучи від болю, молився: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34). За кого Він так молився? За язичників, безбожників, за чужих Йому, Його вірі, Його народу людей.

Звичайно ж, коли нещасна мати-язичниця просила Христа про допомогу, Господь не відразу відгукнувся на її молитву зовсім не по жорстокості Своїй – думати так було б справжнім богохульством, – а через те, що Він нам, християнам, нам, дітям Своїм, щось хотів сказати, чомусь хотів навчити навіть самим мовчанням Своїм, навіть Своєю відмовою.

Часто приходять у Церкву люди, безмежно від Церкви, від Бога далекі. Далекі з різних причин. Одним ніколи ніхто про Бога не говорив, і вони це своє духовне і релігійне неуцтво намагаються якось заповнити і тому приходять у храм Божий тихо, благоговійно, розуміючи, що тільки старанною увагою, лагідним спогляданням і покірливою готовністю вчитися в Церкви можна наблизитися до Бога і таким чином щось у власному житті зрозуміти. Але є і інші, ті, хто ніби все знає краще за саму Церкву. Ці люди найчастіше бачать у Церкві не таємниче Тіло Христове, але звичайну людську організацію, наповнену, як всяка людська організація, пристрастями, гріхами, злістю, корисливими намірами. Що ж, усе це так. Ми з вами, дорогі мої, дійсно грішники. Але це не вся правда про Церкву. Найголовніше ж про Неї з першого погляду не побачиш, тут мало побачити, тут треба вдивитися, тут мало почути, тут вслухатися треба. А без цієї праці душі, без цього вдивляння і вслухування в Церкву як же зрозуміти сторонній людині Її таємницю, як же їй, бідній, зрозуміти, яким це образом звичайна людська організація простояла непохитно дві тисячі років і нічого з нею не сталося? Скільки за цей час виникло і розпалося імперій, партій, інших людських колективів? І де всі вони? Від них і пилу не залишилося. А Церква стоїть.

І от приходять у Церкву люди, приймаючи Її хто за якесь головне «управління» духовності, а хто і просто за магазин, де за певну плату виконують духовні примхи людини, чим би ці примхи не були продиктовані. «Я плачу, – думає така людина, – а ви мені за мої гроші маєте зробити красиве весілля, або як воно у вас там називається – вінчання. Я вже і гостей зізвала, і пирогів напекла, і вина накупила. І не ваша справа, буду я жити в християнському шлюбі, буду я дітей своїх виховувати як православних чи ні».

Повірте, я нічого не вигадую. Практично щодня священики нашого храму стикаються з такими, вибачте на слові, “християнами”. І коли ми намагаємося пояснити цим людям, що Хрещення і Вінчання – Таїнства Церкви і звершуватися можуть тільки з дотриманням певних умов, – Боже мій, скільки злих слів, скільки образ доводиться вислуховувати нам!

А інші і просто в якійсь приголомшуючій наївності заявляють: “Отче, Ви мені будинок, будь ласка, освятіть, а то я сплю погано і останнім часом грошей мало заробляю!”

От таким людям Господь суворо і холодно відповідає: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26).

Церква може допомогти, але для цього треба стати Її членом. Церква може створити диво, але для цього треба усвідомити себе загиблою вівцею дому Ізраїлевого, тобто знову-таки членом Церкви, бо саме Церква – це новий Ізраїль, народ Божий, люди, Богом усиновлені.

“…І того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть” (Ін. 6:37), – каже Господь Своїм учням. Але давайте ж почуємо ці слова: той, хто приходить до Мене, а не той, хто проходить повз Мене.

Усі ми – загиблі вівці дому Ізраїлевого, усі ми не в змозі спасти самі себе, тому всі ми потребуємо Спасителя. І якщо ми насправді хочемо, щоб наша біснувата дочка – тобто хвора наша душа – була зцілена Богом, давайте ж уподібнимося в упокоренні і вірі нещасної матері-хананеянки і услід за нею скажемо: “Так, Господи, ми подібні до псів непотрібних, і недобре відняти хліб у дітей і кинути нам. Але змилуйся, Спаситель наш, адже і пси їдять крихти, які падають зі столу панів їх!” Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці