Межі віри

Христос і Хананеянка, Матіа Преті

Слухаючи уривок недільного євангелія, напевно кожен, хто дійсно його слухав, відчув різні відчуття: від здивування до обурення. Дійсно, небагато знаємо євангельських текстів, де Ісус Христос розвінчує, часом, стереотипні уявлення про Нього. Стереотипом є те, що ми думаємо про Ісуса Христа, як про того, який тільки те і робив, що допомагав людям. Стереотипом є думати про Христа як про тиху та піддатливу особистість. Для когось це може бути відкриттям, але Він мав Свій характер і темперамент. Зрештою, Він вповні був людиною. Пригадаймо гострі слова Ісуса: «О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?» (Мк. 9:19). А пригадаймо Його гнівливе осудження книжників та фарисеїв. Можна навіть сказати і це не буде єрессю, що Ісус мав непростий характер.

У євангельському читанні про уздоровлення дочки жінки-хананеянки, Ісус постає в образі людини, який був легко зрозумілим законовчителями та фарисеями, але цей «образ» є несприйнятним для нас. Відразу на думку спадають слова Господа, звернені до вибраного народу: «Мої думки – не ваші думки, ні ваші путі – путі Мої, говорить Господь. Але, як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55:8-9). Логіка вчинків, які робив Ісус є зрозуміла до кінця лише Йому, адже лише Він знає кінцевий результат Свого вчинку. Те, чим Бог і відрізняється від людини, що людина не може передбачити до кінця наслідків свого найневиннішого вчинку, а Бог, для Якого немає часу – все знає.

Якщо ми будемо виходити з такого погляду, нам стане зрозумілим, чого хотів досягти в остаточному випадку Ісус. Із просьбою, а радше мольбою про уздоровлення дочки до нього пришла жінка, що апріорі сприймала Його як ворога, навіть окупанта. (Так ставилися всі хананейці до євреїв, що захопили їх землі). Христос Своїм зверхнім виглядом доводить жінку до критичної межі. Так, вона назвала Ісуса Сином Давидовим, так, вона назвала Його Господом, але лише коли ця еволюція віри досягла свого апогею, Ісус Христос відповідає на її просьбу. Все це робилося у присутності чималої кількості людей. Для них усіх і для нас з вами жінка-хананеянка стає прикладом постійності в молитві, цілковитого підчинення себе Божій волі.

Христос і Хананеянка, Лавінія Фонтана

Якщо людина вступає в діалог з Богом, навіть якщо є щось, що нам неприємно про себе чути, це завжди закінчиться позитивно для нас самих. Ісусові мало було чути крик жінки. Йому було мало того, що учні просили: “Відпусти її, бо кричить нам услід”. Він чекав, щоб віра матері вийшла за кордони культурних, релігійних, історичних умовностей. Те, що поганські народи часто чули на свою адресу зневажливі прізвиська зі сторони євреїв, на зразок „пес”, „щеня” і т.п., було дуже поширеним явищем. Будьмо певні, що ніхто і не здивувався, коли Ісус називає хананейський народ псами. Але робив Він це зовсім з іншою метою, що ставили перед собою книжники і фарисеї. Його бажанням було не образити, а показати нам з вами межу, до якої ми маємо стримітися в збільшенні своєї віри. Жінка згідна сприйняти на свою адресу все, що про неї каже Ісус, щоб тільки отримати зцілення своєї дочки. Виникає справедливе запитання: а наскільки пішла далеко наша віра? За кого ми себе вважаємо? Чим ми можемо пожертвувати, щоб дозволити Богу втрутитися в наше життя?

А наостанок – одна повчальна історія: На березі моря відпочивала сім’я, діти бавилися, будуючи замки на піску, чоловік щось розказував цікаве своїй дружині, всі раділи вихідному дню. Здавалося, ніхто і ніщо не могло порушити цю сімейну ідилію. Раптом, чиясь згорблена фігура показалася на горизонті. Берегом йшла стара жінка, вбрана в лахміття, її сиве нечесане волосся на всі сторони розвівав морський вітер. Мати голосно покликала дітей до себе, пригорнула їх і сказала: «Бачите цю стару бабу-ягу, як будете нечемні, вона забере вас із собою!». Коли жінка порівнялася з родиною, приязно, наскільки могла, посміхнулися своїм беззубим ротом. У відповідь повна тиша і лише перелякані очі дітей та зневажливі окрики їх батьків: «Ану йди далі, чого стала!». Коли вони розказали про свою пригоду своїм знайомим, у яких ця родина відпочивала, вони їм розказали, що ця стара жінка присвятила все своє життя збиранню уламків скла на навколишніх пляжах, щоб часом хто з дітей не поранив ногу.

Як часто і ми у своєму житті сприймаємо когось за свого ворога, не довіряємо тій людині. А насправді, ця людина може зробити стільки добра, про яки ми і не здогадуємося.

Не робімо поспішних висновків про людей у житті! Амінь.

За матеріалами сайту http://paraskeva.org.ua

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці