Про віру жінки-хананеянки

Христос і Хананеянка, Гарольд Коппін

Уривок про зцілення дочки хананеянки викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного – чому Ісус виглядає жорстким, зверхнім та навіть не чутливим? На ці й подібні запитання існують різні пояснення, одне з котрих звучить наступним чином: «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам». Іронічний вислів Христа, та постава жінки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.

З іншого боку сам факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до Кесарії Филипової потрібно було перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники. Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1Цар. 16:31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили Хананеї – древні народи, які колись населяли Обітовану землю й пізніше були вигнані на північ у Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П’ятикнижжя можемо побачити, що хананеї самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі (“у четвертому роді повернуться вони сюди: тому що міра беззаконь аморреїв досі ще не наповнилася” (Бут. 15:16)).

Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левит 18:1-25, перелічивши кровозмішення, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм та скотоложство, додає: “Не опоганюйте себе нічим цим, тому що всім цим опоганили себе народи, яких Я проганяю від вас: і опоганилася земля, і Я споглянув на беззаконня її, і звергла з себе земля тих, що жили на ній. А ви дотримуйтеся постанов Моїх і законів Моїх і не робіть усіх цих гидот, ні тубілець, ні прибулець, що живе між вами, тому що всі ці мерзоти робили люди цієї землі, що перед вами, і опоганилася земля; щоб і вас не звергла із себе земля, коли ви станете опоганювати її, як вона звергла народи, що були раніше вас; бо якщо хто буде робити усі ці мерзоти, то душі, які роблять це, знищені будуть з народу свого. Отже, дотримуйтеся повелінь Моїх, щоб не чинити за гидотними звичаями, за якими чинили раніше за вас, і щоб не опоганюватися ними. Я Господь, Бог ваш“. Те саме зустрічаємо в Лев. 20:22-24; Втор. 9:5; 12:29-31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед хананеїв дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натикався на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог карає за них весь народ.

Принесення в жертву дітей Ваалові

В розповіді про хананейську жінку бачимо сповнення часу про який пророкував Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11) проте Його головне завдання, це примирити з Богом всі народи: «Я, Господь, прикликав Тебе у правду, і буду тримати Тебе за руку й оберігати Тебе, і поставлю Тебе у завіт для народу, у світло для язичників, щоб відкрити очі сліпих, щоб в’язнів вивести з ув’язнення і тих, хто сидить у пітьмі, – з темниць» (Іс 42:6,7); «Мало того, що Ти будеш рабом Моїм для відновлення колін Яковових і для повернення залишків Ізраїля, але Я зроблю Тебе світлом народів, щоб спасіння Моє простяглося до країв землі» (Іс 49:6). Жінка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму та називає Ісуса месіанським титулом – Сином Давида.

Таким чином Матфей показує, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.

Цілком природно виникає ряд питань, які Матфей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислу? Як сильно бажаємо ділитися Євангелієм не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є посланими до всіх народів (пор. Мф. 28:19,20 та Лк. 24:47,48)? Що для нас означають слова євангеліста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло» (Лк 19:10)? Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи, що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (пор. притчу про загублену вівцю в Лк. 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк. 23:39–43)?

Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці