Як же по-різному можна читати, чути Євангеліє, та й взагалі Священне Писання як таке!

Можна – дуже уважно, при першій-ліпшій можливості, насичуючи і лікуючи їм свою змучену лукавством світу душу, що жадає і прагне насущного хліба істини.

Можна – “через обов’язок”, “з потреби”. Можна – пробігаючи по його поверхні поглядом байдужим і холодним.

А можна – прискіпливо і допитливо, вишукуючи в ньому “протиріччя”, “пізніші вставки і виправлення”.

А ще можна… використовувати його як певну оцінювальну шкалу, як вірний метод, що дозволяє розібратися в людях, які оточують нас, виявити духовні захворювання, що уразили їх, поставити їм точний діагноз. А собі? Ну, і собі, звичайно, теж, у разі, якщо на це залишиться час і буде бажання.

Багато ще є різних “способів читання Євангелія” і немає, напевно, потреби перераховувати їх усі – адже ми знаємо здебільшого свої помилки. Чужі – тим більше. Можу тільки поділитися особистим переконанням: мені здається, що “правильним способом читання” є лише той, згідно з яким ми сприймаємо Євангеліє не лише як те, що “було”, але і як те, що є, і більше того – знаходимо в ньому самих себе.

Яка нам, по суті, справа до всіх, про кого говорить у Своїх притчах Господь, хто зустрічає Його – як самарянка біля колодязя чи Закхей на дереві? Хто ці люди, навіщо нам щось знати про них? Для того, щоб в одному випадку розчулитися, в другому обуритися, когось засудити, когось виправдати? Мені здається, ні.

Вони – те дзеркало, в яке, за милістю Божою, ми можемо заглянути і побачити… себе. І більш того: в якомусь сенсі вони – це ми самі. І в цьому ж сенсі Євангеліє теж про нас. Адже воно про Бога, Який заради людей став Людиною, і про людей, і про їх ставлення до цього. Тому – і про нас.

Просто іноді це буває важко зрозуміти, і ми, читаючи Євангеліє, обурюємося, не розуміємо, тужимо – про чиюсь жорстокість, чиюсь підлість, чиюсь низькість. Ми ніяк не ототожнюємо всього цього з собою. Нам здається: фарисей – це фарисей, митар – митар, Пілат – Пілат, Іуда – Іуда, а ми – це ми. Але те, що є в одній людині, є і в будь-кому другому – у зародку, зачатку, просто один це в собі пригнічує, а інший вирощує. І саме тому розповідає нам Євангеліє, а точніше, Сам Господь, про найрізноманітніших людей – бо це має безпосереднє відношення особисто до нас. Розповідає нам Євангеліє про людей, імена яких відомі, і життя їх частково теж нам відоме, це, як правило, ті, хто зустрівся з Господом на шляхах Його земного служіння і чи пішов за Ним, чи почав ворогувати з Ним, своїм Творцем і Спасителем. Розповідає Євангеліє і про інших людей, імен яких ми, швидше за все, ніколи не дізнаємося, бо вони образи збиральні, для напоумлення лише нам запропоновані. З нас, знову ж таки, взяті…

От і в притчі про Блудного сина подібний образ нам явлений. Причому такий, в якому, мабуть, важко кожному себе не побачити, не визнати. Блудний син.

Так усе, здається, ясно: усі ми діти, сини і дочки одного Отця. Які діти? Безмежно Ним любимі, але, проте ж, блудні. Чи є з нас хтось, хто не відлучався б від Нього “у далекий край”, не витрачав би там маєток свій, “живучи розпусно”? І чи багато є тих, хто відлучався лише одного разу, чи двічі, тричі, а не багато раз, не постійно?

У мене особисто блудний син з притчі захоплення викликає – не жалість, не здивування, а саме захоплення. Чого варте це рішення – повернутися до Отця, коли, здавалося б, зв’язок з Ним розірваний, стосунки розірвані зухвалим і безрозсудним відходом від Нього. Це яку ж надію на Нього потрібно мати, як глибоко розуміти, який Він, щоб наважитися знову повернути до Нього стопи свої! І яке упокорювання мало таїтися в цій безрозсудній, здавалося б, бунтівній душі, щоб додуматися до цього: “Прийми мене як одного з наймитів твоїх!” Адже куди логічніше було б заявити: “Ось він я, син Твій! Будь вже добрий, прийми мене назад під Свій дах. Так, Ти віддав мені все, що мені належало, але хіба вичерпується цим батьківський борг?”

Рішився, додумався… і виявився в результаті не серед свиней, з якими разом живився, не серед наймитів, а в обіймах Отця, відчув їх силу і тепло і, можливо, відчув солоність і гіркоту Батьківських сліз на своїх губах.

Цей блудний син – ідеальний. Кращий, який тільки може бути. Думаю навіть – святий. Бо інші або так і не повертаються, або повертаються і не просять, а вимагають, або повертаються і знову йдуть, і знову йдуть назад, і так до безкінечності. А точніше – до смерті.

А ще є такі, як “вірний син” з тієї ж притчі. Яким здається, що вони завжди біля Отця, які ніколи б і не помислили і не помислять, що місце їм серед тих же наймитів у кращому разі. Так, тілом цей син завжди був з Отцем. Але серце-то його де було, воно від Отця хіба не відлучалося? Відлучалося. “Ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми” (Лк. 15:29). Тут і образа, і дріб’язковість якась вражаюча, і переконаність у своїй праведності і у своєму праві. У молодшого-то нічого цього вже не залишилося і тому немає між ним і Отцем ніякої перешкоди. Дійсно – за одного битого двох небитих дають, а можна і більше було б: настільки не битий не розуміє ще нічого, як слід.

Хоча. Може, і неправда це. Адже ми всі, напевно, “биті”. Усі не раз відлучалися – хто тілом, хто серцем, хто розумом – і йшли потім, похнюпивши голову, назад, до рідної домівки. Відлучалися і відлучаємося. І кидаємося – туди і сюди. І навіть звикли в більшості своїй до такого образу буття і нічого негожого в ньому не знаходимо, таким природним і єдино можливим він уявляється.

Чи не через те, що Отець наш так милосердий, що жодного разу не дав нам затриматися в наймитах надовго так, щоб нам навіть здалося, що назавжди? Чи не через те, що всякий раз знаходили і знаходимо розкритими Його обійми? І знаємо вже, що завжди на “відгодоване теля” і “перстень на руку”, і “найкращий одяг” можемо розраховувати?

Якщо і так, то лише безумний угледить у цьому Батьківську провину і не визнає своєї.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: Неділя про блудного сина