Воскресіння в Наїні

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли помирає старик, людина, яка прожила довге життя, жах, гіркота і туга близьких якось лагідніють свідомістю повноти, виконання життєвого задуму, і, як ні безглузда, як ні протиприродна смерть взагалі, все ж успіння після довголітніх життєвих трудів так схоже на сон, на відпочинок після довгого і важкого дня, що душа не протестує, не тужить шалено, а майже змиряється, майже благословляє це блаженне успіння.

Не те, коли вихор смерті змітає життя, яке ледве почалося, життя, що цвіте всією чарівливістю юності, життя, яке ще стільки обіцяє. Про це сьогоднішнє Євангеліє. Про цей нескінченний і безнадійний відчай матері, у якої відібраний смертю син – єдина близька їй людина, уся її надія, уся її радість. Християнину зрозуміло, чому Христос виявляється поряд з невтішною вдовою, – а де ж Йому ще бути? Адже це Він, що прийшов заспокоїти всяку скорботну душу, утішити всяке тужливе серце, утерти всяку сльозу, це Він Сам сказав усім нам: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28).

У цьому сенсі диво в маленькому галилейському містечку Наїні в нас, сучасних читачів Нового Завіту, майже не викликає подиву: так і належить бути! Як же по-іншому? Інша думка тривожить нам душу: “Господи, де ж Ти, коли в мене помирає син?” Хіба мало нині матерів оплакують своїх єдиних дітей, загиблих у війнах, у катастрофах? Хіба мало наших юнаків гине від рук вбивць, хіба мало їх стає жертвами тяжких невиліковних хвороб? І хіба мало матерів убиваються і стогнуть над безмовними трунами своїх дітей, таких юних, які тільки почали жити? Де Ти, Господи, чому Ти не приходиш у це місто, до цієї труни, чому знову не звучать Твої слова: “Юначе, тобі кажу, встань“?

А якщо син живий тілесно, поки що живий, але вже на очах матері розкладається його душа і тіло, убиті згубними пристрастями: розпустою, алкоголізмом, наркотиками? Якщо він ще живий, але тінь смерті вже торкнулася його юного обличчя, хіба тоді нещасна мати не ридає так само невтішно, хіба серце її не обливається кров’ю, хіба вона не ставить Богові все те ж питання: “Де ж Ти, Господи, чому Ти залишив нас?”

І вкрадається в душу страшна думка: “Бог нас не чує, Він не допоможе нам!” Немає нічого більш наївного, ніж намагатися якимись жалюгідними людськими припущеннями відповісти на питання: “За що? Чому саме моя дитина померла?” Є те, що Церква називає Долі Божі, є таємниця буття і таємниця смерті, які людина зможе осягнути тільки там, у блаженній вічності, у Царстві Божому. Але тут і зараз ми вже багато що знаємо, про багато що здогадуємося.

Ми знаємо, що смерті немає, що людина живе вічно, що життя Майбутнього віку – це те, до чого ми призначені Всеблагим Промислом Божим. Ми знаємо також і те, що жодна сльоза, жодна молитва не може бути марними, що Бог усе бачить і усе знає про кожного з нас. І ми знаємо також, що Він любить і жаліє і праведника, і грішника. І ось це вічне життя, яким нагородив нас, грішних, Господь, воно вже почалося, воно вже тут, воно вже здійснюється. І в це вічне життя входять і наші сльози, і наші молитви, і наша любов, але і наші гріхи, наш відчай, наша невіра. Невіра, яка нашіптує нам слова диявола: “Усе кінчено, він помер, і ніколи більше не житиме…”

Це – брехня! Це неправда! Це наклеп диявольський. І живе і житиме, бо буття незнищуване, бо Церква молиться про померлих, і ця молитва про померлих, це пристрасне прохання про Вічне Життя для них не може бути безглуздим, не може бути марним!

Тільки не сумуйте, матері, що б не сталося з вашими дітьми! Тільки не залишайте молитву про них. І неважливо – померли вони чи ще живі, а гріх і безвілля, пристрасті і спокуси світу цього штовхають їх у покров смертний. Не думайте, матері, що ви нічого не можете зробити, не допускайте навіть думки про те, що ми з вами живемо не в Наїні, і Господь не прийде нас утішити і воскресити нашого померлого чи вмираючого сина. Пам’ятайте, що молитва материнська з пекла виводить! Але тільки тоді, коли ця молитва стає вашою головною, найістотнішою справою. Ніщо не втрачено, ніщо не втрачено безповоротно, навіть коли діти наші, радість і надія наша, закривають свої світлі очі в смертному сні. Обіцяння Божі непорушні, і до кожного з нас звернені владні і ласкаві слова нашого Спасителя, Господа нашого, Який зглянувся над нами і над нашими дітьми. Як і бідній вдові Наїнській, кожному з нас Господь каже: “Не плач!” Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці