В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Як буденно і просто звучать ці слова: «Помер же і багатий, і поховали його. І в пеклі, будучи в муках» (Лк. 16:22,23)! Помер, поховали і – в пекло! Пряма і неминуча дорога. Іноді здається, що іншої і не існує, що Лоно Авраамове – Царство Небесне, Рай Божий – доля меншості, обраних, рівень, до якого нам, простим грішним людям, просто не дорости, не дотягнутися, не дожити. І жахлива доля багача, що мріє про краплю прохолодної вологи, здається наскільки сумним, так і неминучим результатом життя.
А тим часом Велика Книга, яку ми читаємо щодня за богослужінням, Самим Спасителем названа «Євангелієм Царства» (див. Мф. 4:23), тобто Благою звісткою про майбутнє для всіх нас Вічне Життя в цьому Царстві Любові і Світла. А серед притч, розказаних Христом Своїм учням, кілька – саме про нього, про Царство нашого Бога, до якого всі ми покликані як «сини Царства» (Мф. 8:12). І тільки одного разу в усьому Священному Писанні, в сьогоднішньому фрагменті Євангелія від Луки, з деякими подробицями описується це місце, де «буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 13:42).
Ясно, що Бог не хоче, щоб ми мучилися «у полум’ї цьому» (Лк. 16:24), але щоб разом з Лазарем опинилися в блаженному спокої Лона Авраамового. Очевидно, що Бог закликає кожного з нас до співучасті в цьому Царстві праведників, що Він хоче нашого спасіння і вічного блаженства, бо тільки для цього «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).
Пекло – це не що інше, як абсолютна самотність, абсолютна самоізоляція від світу, від ближніх і далеких, від Бога. Це місце, де помирає всяке почуття жалості, співчуття, солідарності, де ніхто нікого не жаліє, де нікому «омочити палець у воді» (див. Лк. 16:24), щоб полегшити страждання ближнього, бо ближній ще у своєму земному житті самоізолювався, закрився від усього, що порушує розмірений спокій його блискучих бенкетів, відволікає його душу і його тіло від насолоди. Він став тим самим «малакією», тобто, грецькою, зніженою і чуттєвою істотою, про яку апостол Павло в Посланні до Коринф’ян прямо каже, що такі «Царства Божого не успадкують» (1Кор. 6:9). І Лазар зовсім не з мстивої жадності не виконує прохання нещасного пестуна, а тому що сам пекельний в’язень як і раніше залишається вірний собі: він усе так само, як і в земному житті, зайнятий самим собою.
Цей крик гордівників усіх часів і народів: «Ніхто мене не розуміє!» – свідчить тільки про те, що і той, хто волає, нікого, окрім самого себе, у світі не бачить, нічиїх проблем знати не хоче, а хоче тільки одного – самонасолоди, тобто того, що мовою сьогоднішньої притчі Христової зветься «Розкішним бенкетуванням». Багач опинився в пекельній ізоляції зовсім не через те, що Бог – жорстокий, а через те, що всім життям своїм, усіма думками і діями своїми він давно вже відокремив себе від роду людського, виявившись абсолютно нездібним до елементарного співчуття.
От чому всяка насолода, всяка солодкість такі небезпечні. Вони легко перетворюються з безневинних радощів у всепоглинаючу пристрасть, яка неминуче робить людину своїм рабом. А вже далі, за словом того ж апостола Павла, поневолені ласолюбством легко «замінили істину Божу неправдою і поклонялися, і служили тварі замість Творця» (Рим. 1:25).
У Вічному Житті, у майбутньому віці не буде нічого такого, що могло б утішити ненаситну утробу, яка бажає все нових і нових насолод. У Царстві Божому є тільки Бог. Усі так звані «прості людські радощі», усі пристрасті і прихильності – від цілком безневинної, як здається, звички дивитися вечорами улюблений телесеріал до патологічної залежності від задоволення, що одержується їжею чи питвом, – можуть стати тим «каменем на шиї», який тягнутиме в пекельну безодню. Так і станеться, якщо ми не опануємо мистецтво обходитися без необхідного, якщо не навчимося жити навіть без звичних зручностей і безневинних задоволень, віддаючи перевагу над ними усіма можливості завжди бути поруч і заради Того, Хто Один здатний утерти «усяку сльозу» (Одкр. 7:17), Кому Одному дано утішити і підбадьорити усіх «струджених і обтяжених» (див. Мф. 11:28). Бо як би не сподівалися ми разом з багатієм з притчі Христової на молитовну допомогу Авраама і Лазаря, усіх святих і праведних подвижників благочестя Церкви Христової, наскільки б старанно не ставили перед їх святими іконами свічки, – усе буде марним, якщо забудемо ми строге попередження нашого Бога і Спасителя: «Де скарб ваш, там і серце ваше буде» (Лк. 12:34). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці