Що створив нам Бог

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якось преподобного Серафима запитали, чим відрізняється праведник від грішника. Адже і той, і другий – грішні, бо немає на землі абсолютно безгрішної людини, всякий грішний, а коли так – де ж ця межа гріха, переступивши через яку перестаєш бути праведником і стаєш грішником? Де край цьому, отче, у чому різниця? У рішучості, – відповів преподобний старець. Уся різниця між тим, хто спасається і тим, хто гине, тільки в одному – в рішучості спастися. У щирому і невигубному бажанні негайно, цієї ж миті, от у цю хвилину опинитися поряд з Христом, не розраховуючи на те, що ще буде час, ще не край, ще можна чай допити, дочитати книжку, поніжитися в ліжку. Думати про Вічне Життя, готуватися до нього, звичайно ж, потрібно, але… завтра, а сьогодні я ще поживу собі на втіху.

Божа відповідь на цю поширену хибну думку відома: «Жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9:62). Але ми, грішні, знаючи це, все-таки озираємося, все-таки сподіваємося поєднати несумісне: і тут усмак пожити, і у вічності якось влаштуватися. Гадаринський біснуватий – людина хоч і божевільна, але щира; він прямо благає Спасителя не мучити його, тобто не будити його душу від безумної, але, видно, солодкої дрімоти, не повертати його з області пристрастей і примар в область реальної відповідальності. Його осудні одноплемінники не волали, як одержимі, не розривали ланцюгів, але попросили в Ісуса, по суті, того ж, чого зажадав їх біснуватий побратим: віддалися від нас, Господи! Піди, покинь наші межі, бо нам – страшно. Зрозуміло, чому страшно! Страшно опритомніти від тієї ж самої солодкої дрімоти і опинитися наодинці із самими собою, усвідомлюючи невідкладну необхідність працювати над своєю душею, змінюватися, каятися не завтра, не з чергового понеділка, а цієї ж хвилини, тут і зараз.

Що візьмеш з божевільного? Він тому і зветься неосудним, що йому, бідоласі, нічого не можна поставити в провину, ні за що не можна спитати в нього звіту – ні за гріх, ні за подвиг. Він ні за що не відповідає. Ні перед Богом, ні перед людьми, ні перед власною совістю. Яка завидна, якщо вдуматися, доля! Діти погано виховані, – так на те вони і діти, що з них узяти! На роботі справи не ладнаються, – начальство нетямуще! Удома повний безлад, – сусід пакостить! Далі – більше. Навіщо обмежувати себе тяжкими умовностями і правилами суспільного життя. Житимемо серед людей, як у пустелі, неначе їх і немає зовсім! Зірвемо із себе брехливий одяг благопристойності! Розірвемо ланцюги пристойності, бо носити їх, тобто думати про оточення, враховувати його інтереси і права, дуже обтяжливо для того, хто звик піклуватися тільки про себе. Заживемо, одним словом, собі на втіху!

І раптом приходить Хтось, отверзає твої колись сліпі очі, піднімає тебе із звичної лежанки, різко і безжально примушує отямитися, привести себе до ладу і жене на роботу, на тяжку працю самовдосконалення. І найголовніше: примушує тебе відповідати і за власні вчинки, і за тих, хто поруч, і за те, що відбувається навколо. Як тут не обуритися, як не заволати не своїм голосом: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Вишнього? Благаю Тебе, не муч мене!» (Лк. 8:28). Але Син Бога Всевишнього став Сином Людським не для того, щоб справно виконувати нашу похіть. Він перейняв на себе «образ раба» (Флп. 2:7) для того, щоб рішуче і різко вирвати нас з гріховного полону, так само рішуче і так само різко, як це зображено на іконі Воскресіння Христового, де Господь за руки тягне з безодні прабатьків наших, які здавалося б, безнадійно гинуть там.

Нам усе здається, що любов Божа до людства, яке заскніло в гріху, ніжна і ласкава, як подих літнього вітру, а от Гадаринські жителі відразу все зрозуміли, коли побачили свого старого біснуватого знайомця, який сидить «біля ніг Ісусових», одягнений і «при своєму розумі» (Лк. 8:35). А зрозуміли вони, що цей Назарянин не тому переплив Галилейське озеро, щоб допомогти лише одному цьому нещасному. Їм ясно стало, що услід за ним прийде черга і до всіх інших, які очманіли від своєї похоті і пристрастей. Вони зрозуміли, що ним, таким, на перший погляд, пристойним, таким гідним, а насправді таким же безумним, таким же біснуватим, таким же голим, як і їх божевільний земляк, належить змінитися, стати іншими. Іншими словами, і ним, які самовдоволено заспокоїлося у своєму затхлому гріховному побуті, доведеться змінюватися, прийдеться покаянно працювати, щоб вдягнутися нарешті в «ризу правди», прикривши ганебну голизну гріха.

Ясна річ, що їм цього не хотілося! Так само як не хочеться і нам визнавати свою неправоту, звинувачувати себе в прикрощах і печалях власної долі, власної сім’ї, власної країни. Тому всякому, хто скаже нам: «Нема що нарікати на ближніх та обставини!» – ми готові негайно дати відсіч або вже принаймні, подібно до переляканих гадаринців прогнати «викривача» від власних меж. А тим часом спасіння наше не у вигнанні того, хто каже нам гірку правду, не у відкиданні покутної праці, але в здоровій і тверезій рішучості не завтра, а зараз почати нове життя, не розтягуючи гріховних задоволень, не подовжуючи затишної дрімоти душі. Тільки в цьому випадку з’явиться в нас шанс опинитися біля ніг Ісусових «одягненими і при своєму розумі». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 23 неділя після П’ятидесятниці