В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Є східна притча про двох жаб, які скакали-скакали та й встрибнули в глек з молоком. Шийка в глека вузька, і вистрибнути назад – важко, відштовхнутися немає від чого, бо молоко рідке. От одна жаба пострибала, помучилася, бачить, що від стрибків толку мало, склала лапки, ну, і пішла на дно. А інша скакала-скакала, скакала-скакала, скакала-скакала… та й збила своїми лапками молоко в масло. Відштовхнулася від його твердої поверхні і вистрибнула з глека.
Я от усе думаю, чому одні з нас завжди готові, як та жаба, що зневірилася, покірно скласти лапки і піти на дно, та ще скаржитись при цьому, що на все, ніби, воля Божа, а інші – всупереч усьому, всупереч, здається, найздоровішому глузду, всупереч усій очевидності, знай, стрибають та стрибають, не бажаючи змирятися з цією самою очевидністю. І от питання: як розібратися звичайній людині, «чи гідно змирятися під ударами долі, або слід учинити опір».
Один американський письменник, Курт Вонегут, навіть придумав на цей випадок своєрідну молитву, якщо, звичайно, не запозичив її з якихось древніх джерел, молитву: «Господи, дай мені упокорювання для того, щоб прийняти те, що я не можу зрозуміти; сили, щоб змінити те, що я можу змінити; і мудрість, щоб відрізнити одне від другого». От би дійсно зрозуміти, де пролягає межа наших зусиль, до яких пір варто боротися або справді, можливо, краще попросити в Бога упокорювання, щоб прийняти реальність такою, яка вона є на цю хвилину?
Ви подумайте, дванадцять років не втрачати надії на зцілення! Дванадцять років витрачати всі свої гроші на лікування, витративши «на лікарів усе своє майно» (Лк. 8:43), і при цьому не зневіритися, не змиритися! А якщо воля Божа в тому і полягає, щоб залишатися цій жінці кровоточивою і покірливо нести скорботу своєї недуги, як це роблять мільйони інших людей?
Чи от ще приклад: шанований у суспільстві вельможа буквально на колінах благає Спасителя увійти до його будинку, «бо у нього була єдина дочка років дванадцяти, і та помирала» (Лк. 8:42), а батько не бажає змиритися з гибеллю дочки, чиє життя тільки почалося! А чому, власне? Хіба мало хворих усе своє життя покірливо несуть тяжкість своєї недуги? Хіба мало дітей помирає на початку свого цвітіння, так і не скуштувавши радості життя?
І все-таки душа наша погоджується саме з тими, хто не змирився. І все-таки все сподівання наше, уся наша надія спонукають нас благати Бога про зміну долі того, хто гине, про зцілення хворого, про виправлення і покаяння захопленого пристрастями. І це правильно! Правильно тому, що народжується людина на світ Божий не для того, щоб помирати через певний час, а для того, щоб жити вічно. Це правильно тому, що Син Божий, Який учив нас молитися, прямо вказав: «Моліться ж так: І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого» (Мф. 6:9,12,13). Вважаючи себе учнями Христовими, ми не хочемо, щоб наші власні пристрасті висіли пудовими гирями на наших шиях, пригинаючи нас до землі і не даючи летіти. Добре знайомі зі своєю власною пропащою природою, ми не хочемо залишатися іграшкою бісів і тому просимо Бога про допомогу і поблажливість. Що б не казали нам про «корисливість» християнської молитви, про те, що в нас, православних, з Богом стосунки прості – «дай» та «подай», ми все ж не залишимо наших молитовних зусиль, бо пам’ятаємо слова апостола Павла: «Від терпіння – досвідченість, від досвідчености – надія, а надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:4,5). Саме благодаттю Духа Святого ми маємо відвагу знову і знову просити Бога і про здоров’я, і про продовження нашого життя, і про спасіння наших близьких.
Саме про це казав наш Спаситель у притчі про невідступну молитву: «І сказав їм: припустімо, що хто-небудь з вас, маючи друга, прийде до нього опівночі і скаже йому: друже! Позич мені три хліби, бо друг мій зайшов до мене з дороги, і я не маю чого дати йому. А той зсередини скаже у відповідь: не турбуй мене, двері вже зачинені, і діти мої зі мною на постелі; не можу встати і дати тобі. Кажу ж вам, якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить. І я скажу вам: просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам, бо кожний, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, хто стукає, тому відчиняють» (Лк. 11:5-10).
Тільки пам’ятатимемо, що дочка Іаїрова, яку воскресив Спасителем, все одно колись помре і зцілене тіло кровоточивої жінки рано чи пізно зітліє в землі, а вічна і безсмертна душа наша, яка призначена для Царства Божого і яка страждає від свавілля пристрастей, що її насилують, наскільки ж більше гідна палких молитов і відважних дотиків до хітону Христового! А тому повчимося і в кровоточивої жінки, і у вельможного начальника синагоги відвазі і невідступності в наших покутних проханнях про спасіння і захист. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці