В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Запитаєте себе: для чого люди будують храми? Для чого в кожному місті і селі нашої країни і багатьох інших країн світу споруджуються прекрасні і величні споруди, які не можна пристосувати для жодної сторонньої мети, щоб при цьому не порушити гармонію сенсу, щоб не образити естетичне почуття, не ранити совість?
Усе тому, що храм потрібен лише для однієї мети. І ця мета зовсім не зводиться просто до молитви, – зрозуміло, що молитися Богові можна і вдома. Мета ця – звершення Таїнства Причащання або, як кажуть у Церкві, Таїнства Євхаристії. «Євхаристія» – слово грецьке і в перекладі українською означає просто «Подяка». І от, можливо, комусь це здасться дивним, але храм, та й не тільки він, а уся Церква на землі існує тільки для того, щоб в ній звершувалося, і звершувалося постійно, це саме Таїнство Подяки. І вся церковна, якщо можна так сказати, інфраструктура, усі церковні інституції і, звичайно, самі храми, і всі ікони, і всі чудові мелодійні співи і навіть усі інші Таїнства Церкви придумані, встановлені і існують тільки і виключно для того, щоб безперервно звершувалося це дивне Таїнство.
Я взагалі думаю, що і сам світ наш стоїть доти, доки знаходяться люди, які по добрій волі, без жодного примусу, щодня збираються разом, бо пам’ятають, як Господь одного разу сказав їм: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20). Навіщо ці двоє чи троє збираються разом в ім’я Боже і навіщо Сам Бог перебуває серед них? Для того, щоб звершилося Таїнство Євхаристії. Навколо цього Таїнства – усе життя Церкви. Не стане його, присічеться його звершення, і зникне світ, кінчиться Історія. Просто за непотрібністю і кінчиться. Для людини нецерковної це, щонайменше, дивно. Для християнина – справа сама собою зрозуміла.
Проте чи завжди храм для нас, християн, – це місце з’єднання з Богом? Чи до кінця ми розуміємо, що це за з’єднання, спосіб якого встановив сам Господь, коли сказав Своїм апостолам, а значить, і кожному з нас: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6:53-56)? Чи не приходимо і ми в Дім Божий для вирішення зовсім інших завдань, теж, можливо, по-своєму важливих, але ніяк не порівнянних з тією, яку поставив нам Бог: їсти Плоть Його і пити Кров Його?
Людські натовпи тіснили Спасителя, коли йшов Він спекотними, запорошеними дорогами Галилеї. Чого хотіли вони? Побачити пророка, слава про Якого гриміла по всій Палестині? Послухати проповідника покаяння, вже багато чим відомого Своїми притчами? Поїсти дармового хліба, як це станеться через недовгий час, коли учні Христові нагодують п’ять тисяч людей? І скільки їх було, шукачів сенсацій, прагнучих «хліба і видовищ», які багатолюдні натовпи оточували Його! Скільки рук тягнулося до Нього, скільки пальців хапало Його за плащ і хітон! Але тільки одного разу Він запитав у оточення: «Хто доторкнувся до Мене?» Тільки одного разу рука, простягнута до Нього, виявилася рухома вірою і надією. Тільки одного разу Він відчув силу, яка вийшла з Нього.
Мабуть, для того, щоб доторкнутися до нашого Спасителя з такою вірою, з такою надією, з таким непохитним сподіванням, необхідно принаймні, подібно до кровоточивої жінки, витратити «усе своє майно» в спробах змінити життя, зцілити самого себе або дітей своїх. Треба зубожіти до кінця, віддати все до останньої копійчини, щоб зрозуміти, що ніхто, окрім Бога, тобі насправді не допоможе. Треба, мабуть, розчистити поле душі своєї від суєтних сподівань і примарних надій і зубожіти духовно так, щоб не розраховувати ні на «князів, на синів людських», ні на власні таланти.
Звичайно, торкалися Спасителя багато, але дійсно доторкнулася до Нього лише одна, яка втратила усе, зневірилася в усьому, яка усе витратила. Так і з нами відбувається. Бувають дні, що до храму не увійдеш, бо приходить багато хто. Але от питання: скільки з цих багатьох приходять дякувати? Чи правда, що всі, хто наповнює наші храми, приходять, щоб звершити Євхаристію, тобто з благоговійною надією подякувати Христу за безцінний дар життя, а значить, не лише за його радість, за його блаженство, за його задоволення, але і за скорботу, за сльози, за Хрест? Христос запитує сьогодні нас, які осмілилися доторкнутися до Нього в таїнстві Причащання: «Як ти доторкнувся до Мене, що означає для тебе цей дотик і чи правда, що серце твоє сповнене радісною вдячністю за все?» Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці