Сучасне шанування і сучасне свято

Людське сприйняття – дивна штука. Дуже часто ми схильні вважати певну інформацію істиною тільки на тій основі, що її часто цитують. Тобто, один і той же текст з невеликими варіаціями кочує з видання у видання, із статті в статтю. І чим частіше він відтворюється, тим частіше ми готові брати його на віру на тій основі, що “усі так кажуть”.

Але на жаль, нерідко буває так, що копійований один в одного текст спочатку хибний у тій або іншій мірі, і, поширюючи його далі, ми мимоволі вводимо в оману все більше і більше коло людей.

Саме така історія і трапилася з життєписом людини, чию пам’ять нібито пропонується святкувати 14 лютого. Якщо задати пошук в Інтернеті, запит “День святого Валентина” принесе десятки і сотні статей, що переказують з певними варіаціями одну й ту саму легенду.

Трохи історії

Мені стало цікаво, а що ж насправді відбувалося в ті далекі часи. На щастя, окрім “глянсової” літератури зараз доступні чимало серйозних історичних досліджень, що дозволяють відокремити факти від вигадки. Давайте спробуємо все-таки розібратися, що ж сталося насправді, а що є лише романтичною вигадкою.

Перше, що підтверджується римськими церковними істориками – це сам факт того, що на зорі християнства щонайменше три людини, які носили ім’я Валентин, мученицькі загинули за віру.

Про першого з них відомо тільки те, що він загинув у Карфагені разом з групою єдиновірців, і його ми далі згадувати не будемо внаслідок повної відсутності додаткової інформації. Другий Валентин був єпископом Інтерамни (сучасне місто Терни). Про нього відоме те, що він був страчений під час гонінь на християн, але коли точно це сталося – наприкінці третього століття в епоху імператора Авреліана чи на сто років раніше – джерела говорять по-різному. Похований він при Фламінієвій дорозі в околицях Риму.

Дата смерті третього мученика пресвітера Валентина – відома точніше. Він був обезголовлений між 268 і 270 роками, і теж похований при Фламінієвій дорозі, але трохи на іншій відстані від Риму.

Наприкінці п’ятого століття Папа Геласій прийняв рішення прославити цілий ряд мучеників, у тому числі і Валентина (зараз вже неможливо точно сказати, якого конкретно, а швидше, якраз усіх разом). Як було сформульовано у відповідному акті: “…як людей, чиї імена справедливо шануються серед людей, але чиї діяння відомі лише Господові”.

Народження традиції

У тому, що це святкування хронологічно співпадало з місцевим римським язичницьким святом, до речі, повністю забороненим тим же Папою, нічого дивного немає, це була звичайна ранньохристиянська практика. Саме за цим принципом були вибрані і дати святкування Різдва Христового і Різдво Іоанна Предтечі, що доводиться на язичницькі фестивалі на честь зимового і літнього сонцеворотів.

Рання церква прагнула всіляко надавати древнім святам новий християнський сенс. Але однозначно стверджувати, що святкування пам’яті мученика Валентина встановлене замість Луперкалій ми зараз не можемо, стосовно цього не збереглося жодних документальних записів. Більше того, Луперкалії були всього лише місцевим міським фестивалем, тоді як святкування пам’яті святого Валентина встановлювалося в загально церковному масштабі, тобто, торкалося всієї тодішньої християнської церкви. А от у загальноімперському масштабі в ту епоху святкувався якраз зовсім інший античний обряд – так званий фестиваль Юнони, що був поступово витиснений християнськими обрядами, які були присвячені Діві Марії.

Таким образом, святкування пам’яті святого Валентина було встановлене виключно як шанування його мучеництва, без якого-небудь зв’язку із заступництвом закоханих. Трохи пізніше, при Папі Юлієві Першому, у Понте-Молі була побудована церква св. Валентина, а міські ворота надовго дістали назву “Ворота Валентина”.

У наступні дев’ять віків ім’я святого згадується в Мученицьких актах, найбільш ранній з яких датується шостим або сьомим століттям і в “Золотій Легенді” – житіях святих 1260 року, де вперше згадується про зустріч Валентина з “Імператором Клавдієм”, відмові зрадити Христа і про зцілення дочки тюремника від сліпоти і глухоти. Видно, тут вже зливаються воєдино два житія абсолютно різних святих.

Що стосується романтичних легенд, таємно звершених шлюбів, записок “від твого Валентина”, ні про що подібне не згадується ніде аж до тих самих пір, поки англійський поет Джефрі Чосер у 1382 році в поемі “Пташиний парламент” не згадав, що птахи у Валентинів день починають шукати собі пару. Ця фраза, не цілком, втім, точна – у британському кліматі птахи починають улаштовувати особисте життя дещо пізніше, але романтична література, яка вступала в пору розквіту, підхопила її, розвинула і розмножила в безлічі пізніших творів.

Звичай посилати коханим листівки в День святого Валентина також виник у Середні віки. Найпершою валентинкою у світі вважається записка, відправлена з тюремного ув’язнення в лондонському Тауері в 1415 році Карлом, герцогом Орлеанським, і адресована його дружині.

Сучасне шанування і сучасне свято

Таким чином виходить, що виникненню іміджу святого Валентина як покровителя закоханих, а також численних легенд, пов’язаних з ним, ми зобов’язані Середнім вікам і їх романтичній літературі, а зовсім не обставинам життя реальних мучеників, які загинули на зорі християнства.

З часом маловідомий звичай посилати коханим 14 лютого невеликі сувеніри і записочки, що існував головним чином в Англії і Франції, разом з емігрантами потрапив на Американський континент, де і був поставлений на широку ногу. Починалося все достатньо нешкідливо, з блокнотів віршів, надрукованих на відривних сторіночках на допомогу закоханим, не обдарованим поетичним даром, але поступово дух століття нинішнього взяв своє. У різних країнах до нього ставляться по-різному, десь святкують широко, десь дуже скромно. І от, що я з цього приводу думаю.

Любов проти комерції

Мені не близький увесь той комерційний “валентинівський” ажіотаж, який виникає ще в січні, слідом за різдвяними розпродажами. Але так само мені не подобається використання Різдва і Пасхи як приводи для збільшення торгівлі. Мені не подобається створення специфічного, досить дурного на смак, антуражу і поступове перенесення основного акценту свята з любові-лицарського поклоніння, – як це було за часів Чосера на любов -“ерос”.

Але от що важливе. У нашому житті, насправді, любові істинній, любові що дає, а не що чекає чогось для себе, місця відводиться зовсім мало. Ми всі читали євангельські слова, але чи часто ми самі говоримо своїм коханим про свої почуття? Чи часто прагнемо порадувати їх хоч би маленьким подарунком просто так, без жодного приводу? Боюся, що дуже рідко. То справи заїдають, то свої проблеми, коли не про іншу людину думається, а себе шкода, собі хочеться і втіхи, і уваги. Та й не прийнято в нашій культурі особливо про почуття говорити, у любові зізнаватися, особливо якщо пара вже не перший рік разом живе. Любов, романтика – це все доля молодих, так часто вважають.

І хіба погано, якщо нам хоч так, за допомогою іноземного календаря, нагадують про те, що добре б зробити маленьке добре диво для наших найрідніших і найулюбленіших людей? Врешті-решт, це ж від нас самих залежить – піддаватися на комерційні приманки чи ні, наслідувати нав’язувані ззовні традиції чи створювати щось своє, власне.

Здається, свято любові – це чудово. Але не гучне, пафосне, що відмічається практично за єдиним сценарієм від дитячих садків до офісів, а камерне свято люблячих людей, що дозволяє нам згадати про те, що ми не лише батьки, діти, відповідальні працівники, пастирі і віруючі, але ще і просто чоловіки і жінки, які та яких люблять. Що ми разом не лише заради продовження роду і рішення всіляких господарських завдань, але і просто один заради одного і того почуття, яке нас зв’язало.

Давайте не забуватимемо про це, і нехай не один день на рік у нас буде свято любові, а все життя.

Автор: Тетяна Федорова

Усе по темі: День святого Валентина