Чверть століття назад у нашій країні далеко не всі чули про свято Стрітення, і вже тим більше не було звичаю святкувати День святого Валентина. Але часи міняються, і в наші дні ці два свята виявилися поруч.

Для когось це явища з абсолютно різних сфер життя, як правило, чужих один одному. Для людини, яка переступає поріг храму лише тоді, коли гряне грім, слово “Стрітення” означає небагато. Для людини, яка, як їй здається, відмовилася від світської метушні, День закоханих – символ ворожої і розпусної західної цивілізації, що силиться поневолити і знищити нашу культуру.

Але є категорія людей, у душі і в житті яких Стрітення і День закоханих можуть займати порівнянні за значимістю місця. Це наша молодь.

Войовничих атеїстів серед нинішніх молодих людей небагато. Навпаки, немало тих, хто вважає себе віруючим, хто іноді заходить у храм або за закликом душі, або за компанію з другом. Є, зрозуміло, і ті, кого ми називаємо дійсно віруючими. Але відносно святкування Валентинового дня і вони не є виключенням: насправді, коли ж закохуватися, як не в юності?

Але що ж наша молодь чує в проповідях, читає в Інтернеті? Сумно переказувати, але загальний сенс відомий: День святого Валентина – згубний вплив Заходу, віруюча людина не може і не повинна святкувати щось подібне. Тим більше що наступного дня – Стрітення Господнє.

А якщо все ж спробувати не протиставляти два свята, що відносяться до різних реальностей і різних сфер буття, а знайти щось спільне і, можливо, навіть корисне для душі?

Давайте спробуємо.

Що таке Стрітення? Саме по собі це слово означає зустріч. Святкуємо ж ми, з одного боку, цілком певну, історичну Зустріч – зустріч старця Симеона з немовлям Христом. І в той же час зустріч людини, яка спрямована до Бога, з Богом, Який став людиною. І, звичайно, ми розуміємо, що мова тут не лише про Симеона, але про кожного християнина, бо тільки тоді ми зможемо називати себе християнами, учнями Христовими, коли відбудеться в нашому житті ця Зустріч.

Здавалося б, при чому тут День закоханих? Там – духовне, а тут у кращому разі – душевне. Так, мабуть, що так. Але варто нам згадати слухняно підтверджену і тому омертвілу в нашій свідомості формулу: людина – образ Божий. Не лише хороша людина, не лише свята, будь-яка людина – це образ Божий. Так, зіпсований. Так, затемнений. Так, часом спотворений гріхом. Але образ Божий.

І от коли людина любить або навіть просто закохується, вона схильна обожнювати свою кохану, свого коханого.

І знову можна сказати багато правильних слів про те, що одна справа – християнська любов, а інша справа – потяг до протилежної статі. І заповідь про нестворення кумира теж можна згадати. І все це буде по-своєму вірно. Але це ніяк не відміняє іншого: у коханому – нехай неминуче через тьмяну призму себе ми прозріваємо божественні досконалості, прозріваємо той самий образ Божий.

Апостол Павло був мудрим: він вирішив бути всім для всіх, щоб врятувати хоч би деяких. Мудрою (і, так само як Павло, люблячою) людиною був і преподобний Силуан Афонський, який одному проповіднику-викривачу порадив спершу похвалити віру своїх слухачів, а потім роз’яснити, чого в цій вірі бракує.

Ми не настільки мудрі, ми не маємо такої любові. Але нам є в кого вчитися. Що краще? Викривати і таврувати, або сказати: так, любі друзі, закоханість – це прекрасно, але подивіться, які висоти і глибини можуть відкритися вам на шляхах любові!?

Припускаю, що питання це риторичне. Легше облаяти і заборонити. Але для християнина краще стати тим провідником, який приведе душу хоч би однієї людини до Зустрічі з Богом. І День закоханих – цілком відповідний привід для такої спроби.

Автор: священик Федір Людоговський

Усе по темі: День святого Валентина