Притча про милосердного самарянина – одна з ключових притч у християнстві, бо вона піднімає найважливіше питання – проблему любові. Передусім, любові, як правило, катастрофічно бракує. Забіжиш до старих батьків на кілька хвилин, більше сил немає. Сядеш з дітьми читати так потрібний дітям вірш, прочитаєш один, на більше не вистачає. Потрібно щось зробити добре сусідові – неприємному, буркотливому, нерадісному – хочеться відкласти на інший день. У чому ж причина?

У той же самий час ми прекрасно знаємо, що коли чиясь любов виявляється зверненою на нас самих, вона нас окриляє. А власну любов доводиться буквально видавлювати із себе з величезним зусиллям. І чому ж ця любов з таким високим рівнем енергоспоживання? Ні, звичайно, не можна сказати, що ми нікого взагалі не любимо. Це дуже рідко зустрічається, коли людина взагалі нікого не любить.

Насправді ж любов, як правило, виборча. Ми не те, що вирішуємо вічну проблему любити чи не любити, звичайно ж, любити, питання в тому, кого любити з цього величезного списку претендентів. Передусім ми вибираємо тих, хто любить нас. Це наша сім’я, наші діти, близькі, батьки. А всім іншим? Іншим залишається те, що залишається. Ми не особливо насправді жаліємо, адже їх усіх багато, а ми одні.

Абсолютно так само думали і думають до цього дня ті самі юдеї, які зверталися до Христа з питанням: «Хто ж мій ближній? Кому в першу чергу необхідно допомагати?» І Своєю притчею Господь вщент розносить це, здавалося б, праведне, загальнолюдське уявлення про ближнього. Не всі знають про те, що, з погляду старозавітного закону, вчинок двох юдеїв – священика і левіта, які не надали допомогу людині, яка валялася в калюжі крові, насправді простимий, адже обоє йшли в храм, в Єрусалим, для того, щоб брати участь у богослужінні. Вони прекрасно знали, якщо вони доторкнуться до трупа, то вони не зможуть брати участь у богослужінні. І їх цілком можна зрозуміти, вони не хотіли ставати злочинцями ритуалу. Вони згадали про цей закон у той самий момент, коли інший, можливо, зовсім про нього і забув би.

Любов – це завжди пам’ять про інших. Нелюбов – це завжди пам’ять про самого себе. Обидва священнослужителі дуже добре пам’ятали про себе і про всі ті умовності, які оточували їх буття. Тому їм було легко, загалом, безболісно забути про того нещасного, який у цей самий момент вимагав їх участі і допомоги. Але хіба самарянин не міг так само пройти повз потерпілого, тим більше, що цей потерпілий був, м’яко кажучи, не дуже приємний йому через цілу безліч причин, адже він був юдеєм, юдеєм, які із самарянами не спілкувалися. Але ж самарянин саме за це і отримав похвалу від самого Бога, що він зміг переступити через наші людські умовності і зробити те, що від нього чекав Бог – допомогти живій людині, яка знаходилася на межі між життям і смертю.

Сенс цієї притчі цілком очевидний: Бог хоче, щоб ми перестали розділяти все людство на категорії «свої» і «чужі». Ті, які можуть нам повернути звернену до них любов, і ті, які іноді її навіть і не помітять. Ближній – це не той, хто тобі близький і приємний, не той, хто пов’язаний з тобою кровними узами, єдністю світогляду чи спільними інтересами. Ближній – це той, хто потребує тебе, це той, кому ти насправді зараз можеш надати допомогу. Тільки така любов, абсолютно безкорислива любов, яка не чекає і яка розуміє, що ніколи не отримає жодної відповіді і навіть вдячності, насправді і є тим самим щонайпотужнішим джерелом любові до всіх інших, якого нам катастрофічно бракує.

Не вірите? Спробуйте хоч би один раз на тиждень зробити справжню добру справу без всякої задньої думки про вдячність, про повернення згаяного часу, сил, можливо, навіть грошей. Якщо ви зробите таку добру справу своїм правилом у житті, то дуже швидко побачите, що якість вашого життя змінюється, акценти вашого життя зміщуються, і ви раптом з подивом виявите для себе, що ці, здавалося б, жалюгідні, нікчемні зі світського погляду, добрі справи, можуть стати щонайпотужнішим фундаментом вашого справжнього людського щастя.

Автор: протоієрей Павло Великанов

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці