Віддай Мені твоє серце

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Немає нічого випадкового у світі – стверджує Церква. І якщо це так, а я вірю, що це так, то милосердний самарянин – ангел Божий, посланий Господом до людини, яка постраждала від розбійників. Хіба може щось статися в нашому житті – чи доброго, чи поганого – без рятівного і дбайливого Промислу Божого про нас? Так, радість і хвороба, тріумф і ганьба, щастя і біди – усе це тільки тихий заклик Божий, звернений до людини, яка занурена у свої пристрасті та інтереси і забула про Бога. Заклик Божий, як віяння тихого вітру, мав би відірвати нас від повсякденності, від побуту, від судорожного бажання у черговий раз ублажити себе. “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас“. Але струджені і обтяжені продовжують понуро копошитися у своїх маленьких проблемах, говорячи про справи дня. І навіть тоді, коли стається потрясіння, вибух, біль, як удар блискавки, пронизує людину і рушаться звичні засади буття, лукавий раб, проте, як і раніше каже господарю своєму : “Ти жнеш, де не сіяв… ось тобі Твоє”. Маленький і хитрий раб думає, що дуже добре розуміє свого Господаря. “Що зробити мені, – запитує він, – щоб малими зусиллями, мінімальними витратами добитися головного: вічного блаженства, вічного життя, Царства Небесного?” Адже це не лише юдейський законник з євангельської притчі запитує Бога. Адже це і кожен з нас сподівається, що виконанням якихось суворих і чітких правил можна купити собі вічне життя. Якби це було не так, хіба б ми цікавилися так уїдливо і настирно перед кожним постом, як нам постити? Що можна їсти, що не можна? А якщо гості прийдуть, як нам бути? Чи станеться щось у нашому житті: горе чи радість, хвороба чи удача, – перше питання: скільки свічок поставити і до яких ікон? Адже ми народ простий, нам би і правила якісь простіші. Щоб особливо не напружуватися. От у чому сенс питання, яке законник задає Спасителеві. От у чому сенс і нашого з вами ретельно приховуваного бажання перетворити наше християнське життя просто у виконання певних інструкцій, з однією тільки умовою, щоб ці інструкції були, як мовиться, “від цих, до цих” і ні на йоту більше!

Адже так вже було одного разу. Цілому народу Бог дав правила, які строго регламентували кожен крок кожної людини. Бог дав народу Своєму Закон, який мав привести цей народ із землі рабства в землю обітовану, з гріха до праведності, з неволі до свободи. Але народ Божий Старого Завіту, як і ми, народ Божий Нового Завіту, часто, занадто часто ставився до Закону Божого як до чогось зовнішнього, стороннього, як до правил техніки безпеки на виробництві: доки я на роботі, це мене стосується, але є в мене і особистий час, коли мені діла немає до правил техніки безпеки.

Життя наше, на жаль, розділене на якийсь час для Бога і час для себе. Нам усім разом з цим старозавітним законником здається, що насправді можна, живучи для себе, займаючись собою, час від часу згадувати і про Бога, іноді, на дозвіллі, потрудитися і для вічного життя. Це, звичайно, помилка! Добре, коли ми самі раптом розуміємо це і, спохопившись, намагаємося знову і знову почати жити для Бога завжди, а не по неділях тільки! Якщо ж цього не відбувається, якщо ми, подібно до недбайливого раба з іншої євангельської притчі, кажемо своєму Господові: “Ти жнеш, де не сіяв… ось тобі Твоє”, – саме тоді і відбувається в нашому житті щось, що примушує опам’ятатися, спохопитися, знову, як блудний син, повернутися до свого Небесного Отця.

Так, Господь ставить перед нами нездійсненні завдання; так, ніхто з нас не в змозі любити ворогів своїх, ніхто не в змозі назвати своїм ближнім чужоземця, людину іншої віри, як про це розповідається в сьогоднішньому Євангелії. Нам би навчитися любити своїх ближніх, нам би сподобитися шанувати батьків і матерів своїх, – де вже тут говорити про любов до ворогів!

Але той, хто стрибає через канаву має дивитися не собі під ноги і не в глибину канави, яку йому треба перестрибнути. Ні! Щоб не опинитися на дні, дивитися потрібно в точку приземлення. Туди, куди ми повинні прийти. Щоб стати Божими, нам необхідно постійно здійснювати зусилля понад свої сили. Щоб успадкувати Царство, нам треба забути про “особистий час” і перестати ділити своє життя на дві, три, чотири частини. Нам треба хоч би спробувати стати Божими дітьми. І навіть якщо спроба ця виявиться невдалою, нам треба хоч би під старість, на заході днів своїх навчитися, можливо, головному, тому, що самі по собі, своїми силами ми врятуватися не можемо. І коли ми навчимося цьому, тоді, хтозна, раптом зможемо усіма силами душі своєї з глибини останнього відчаю, відчаю тих, хто гине, закричати, змолитися до Христа Спасителя так, як ніколи раніше не молилися: “Господи! Спаси мене, бо я гину!” Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці