В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У своєму посланні Ефесян, уривок з якого ми читали сьогодні за літургією, апостол Павло закликає нас бути терпимими один до одного (Еф. 4:2). Проте він каже, що терпіння наше має ґрунтуватися не на зарозумілому презирстві, не на свідомості переваги сильного над слабким, праведника над грішником, віруючого над невіруючим, а на любові, яка, за його ж словами, «довготерпить, милосердствує… не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла» (1Кор. 13:4,5). Апостол закликає жителів Ефеса, а разом з ними і нас, до лагідності і довготерпіння, вважаючи, що саме в цьому і проявляється наша любов один до одного. Та сама любов, без якої нікому з нас Царства Божого не успадкувати. Іноді здається, що Бог вимагає від нас малого: допомогти тому, хто потрапив у біду, перев’язати пораненого, дати шматок хліба голодному. Ну, що ще? Можливо, вислухати того, хто скаржиться чи втішити того, хто плаче. А потім думаєш: але ж і голодного одним шматком не наситиш і всі сльози світу разом не утреш! І ніякого життя не вистачить, щоб допомогти всім, хто потребує допомоги.

Як же бути? Як виконати заповідь про любов до ближнього, коли ближніх навколо – легіон? Адже буквально щодня Бог ставить перед нами проблеми і біди безлічі людей, і буквальне всі ці нещасні мають потребу якщо не в хлібі насущному, то, принаймні, у розумінні і розраді. Чи в людських силах витрачати себе на них так, як це робив милосердний самарянин? Чи в змозі звичайнісінька людина до такої міри забути про себе, про свої повсякденні справи і турботи, щоб прийняти в душу свою скорботу і страждання пораненого інородця, чужака, іноплемінника? Чи не тому пройшли повз нещасний і священик, і левіт, що міра їх милосердя була на той момент вичерпана? Адже буває стан, коли не те, що на інших, на себе самого сил бракує. От священику і левіту не вистачило, і вони пройшли повз, як проходимо і ми повз жебраків, повз п’яниць, що валяються, повз безпритульних дітей. Повз чужу біду, повз горе чуже. Проходимо, бо знаємо: на всіх і кожного нас не вистачить! Не вистачить дрібниці в кишенях, не знайдеться сил тягнути на собі всіх цих нетверезих і немитих бомжів, а найголовніше – не знайдеться душевних сил, щоб відкрити свою душу, щоб витратити час, щоб пожаліти всякого, хто цієї жалості потребує!

Серце наше, оглушене потоками крові, що ллється на телевізійних екранах, мозок наш, понівечений повідомленнями про жорстокі злочини, про масове знущання з людської гідності і, нарешті, «про війни і чутки про війни» (Мф. 24:6), – готові збунтуватися і, здається, назавжди закритися для всякого, хто посміє постукати в нашу душу з проханням про милосердя. Куди як простіше сказати собі: «Світ збожеволів, і я в цьому безумстві участі приймати не маю наміру, заткну вуха, заплющу очі, зімкну вуста і свою душу рятуватиму, не намагаючись вичерпати океан чайною ложечкою!» Тим більше що стільки вже раз «жебраки» виявлялися зовсім не жебраками, а просто неробами і п’яницями, а ті, хто настирно вимагає пильної уваги до своїх так званих «духовних проблем», – звичайними шахраями.

І от, не дивлячись ні на що, не зважаючи на відверту брехню і зухвалу спекуляцію на тому доброму, що ще збереглося в наших душах, забувши про уявне безглуздя якого б то не було творіння добра, ми повинні пам’ятати, що ми – Христові, і означає, за жодних обставин не може бути скасована найголовніше умова нашого спасіння, яка ясно і недвозначно сформульована в сьогоднішньому євангельському читанні: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10:27). Любов до ближнього вартує не лише важких душевних зусиль, але і прямих фінансових витрат! Так, як це не здасться комусь дивним або навіть цинічним, любов вартує грошей, і ті два динарії, які віддав добрий самарянин готельному слузі, були не чим іншим, як ціною жалості, ціною співчуття, ціною любові до того, хто в цьому в той момент мав потребу понад усе!

От що означає «поводитися гідно звання, до якого ви покликані» (Еф. 4:1). От що означає терпіти «один одного з любов’ю» (Еф. 4:2), як нагадує нам сьогодні апостол Павло. Кожен з нас знає, як це важко. Кожен з нас знає, як важко не мимохідь, не на бігу, а серйозно прийняти до себе в душу, у серце, у дім чужу людину, бо платити за любов доводиться не грошима навіть, а своїм спокоєм, здоров’ям, навіть самим життям. Але в нас немає іншого вибору, у нас немає і виходу іншого, чим хоч би спробувати жити так, як заповідав Христос. Тому постараємося хоч би пам’ятати про наш християнський обов’язок перед тими, кому поранили тіло, і тими, кому згубили душу, бо, забувши про них, ми втратимо право на вічне життя. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці