Серед християн іноді можна почути таку думку, що Бог перестав творити чуда, які були за часів Ісуса Христа. Але це чисто людське судження. Адже Бог є досконалою особою, тому Він ніколи не змінюється у Своїй істоті, а тим самим не змінюються і Його можливості. Цю правду потверджує апостол Павло в листі до Євреїв: „Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же” (Євр. 13:8).
Насправді Бог продовжує творити чуда любові і милосердя, чудесні оздоровлення людей з душевних і тілесних недуг, але в інший спосіб, через посередництво святих, а навіть через простих людей, які наповнені Божою любов’ю і милосердям. Бог творить „чуда” любові і милосердя руками людей. Тому питання рідкості чудесних оздоровлень людей Богом з їхніх недуг залежить не від сили Божої ласки, а від браку відкритості людей на Його ласку і любов.
Вчинок самарянина можна назвати „чудом” любові, бо для нього не було ніяких перешкод: національних, релігійних чи політичних, щоб допомогти потерпілому, котрих, нажаль, не змогли подолати священик і левіт. Поміч потерпілому від розбійників виявилася для самарянина найважливішою справою і найвищим добром.
Брак Божої любові і милосердя в душі людини чинить її замкненою в собі, черствою і байдужою на потреби ближнього, не готовою бути засобом оздоровлення для ближнього в руках Божих. Не раз і ми буваємо уражені, побиті, можливо не так на тілі, як на душі, знесилені, змучені від важких терпінь. І повз нас переходять, можливо, і найближчі співжителі, наші рідні, приятелі, чи навіть і духовні особи, але не зауважують нашого болю, не приділяють нам уваги чи потрібної допомоги. І, іноді, зовсім стороння людина виявляє нам більшу допомогу, як наші рідні і близькі.
Кожен з нас у своєму житті потребує деколи чудес для вирішення різних проблем. Господь Бог Своїм провидінням так керує обставинами нашого життя, щоб у різний спосіб ми досвідчили Його турботу і любов до нас. Бог також хоче послужитися нами, щоб кожен зміг бути „чудом” Божої любові і милосердя для ближнього, безкорисливо роблячи те, що вміємо і знаємо.
Для правдивої любові немає меж, бо Бог любить всіх, хоче спасіння всіх. Тому ми християни, Його духовні діти, за прикладом нашого Спасителя Ісуса Христа маємо любити всіх, плекати любов без кордонів, бо в наших ближніх, особливо в потребуючих, Бог приходить до нас в їхній особі, щоб ми засвідчили Йому свою любов. Тому апостол Павло так навчає про це: „Отже, доки є час, будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою” (Гал. 6:10).
Щоб правдиво любити ближнього треба викорінити з себе себелюбство, відкинути різні людські амбіції, гріх заздрості, гордості, які часто роблять нас неприступними для ближніх. Ми не маємо права робити різниці між людьми. „Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі Ісусі” (Гал. 3:28). Не шукаймо хиб, недоліків чи помилок у наших ближніх, бо їх має кожна людина. А шукаймо радше їх у собі, і це, власне, скріпить єдність і любов між нами. Коли запитали одного великого дослідника, що робити, щоб нас любили інші, він відповів: „Найперше ти їх полюби”. Навіть найгірший ворог стане приятелем якщо ми зуміємо виявити своє шляхетне серце супроти нього, бо не має такої сили, якої б не підкорила собі Божа любов.
Просімо постійно Ісуса Христа про таку відкриту любов, готовність творити добро всім, кого зустрічаємо на життєвій дорозі, щоб у них бачити Христа і Йому самому виявити свою любов, отримати за це нагороду вічного життя з Христом у Його небесному царстві. Амінь.
Автор: о. Михайло Чижович
Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці